Ірландія для своїх, а українцям нелегко. Історія біженки Каріни про її досвід життя на Смарагдовому острові.

Каріна вирушила з України, втікаючи від війни та безнадії. Лише нещодавно завершила реабілітацію своєї маленької донечки, яка має проблеми зі слухом, коли сама зіткнулася з діагнозом онкології. Потім розпочалося повномасштабне вторгнення, що призвело до рецидиву. Взявши дітей, вона вирушила в невідомість. У розмові з OBOZ.UA жінка поділилася, як опинилася в Ірландії, як продовжує боротьбу з онкологічним захворюванням в чужій країні, і чому має намір повернутися до України.

У нашій сім'ї пережили три різні війни.

Перша битва, яку я пережила, була з невидимим світом глухоти. Моя донечка народилася з повною втратою слуху. Сім років тому їй зробили операцію, після якої розпочався тривалий шлях реабілітації, і цю боротьбу нам вдалося виграти. Але всього через кілька років мене спіткала нова війна - діагноз онкології. Моя боротьба розпочалася в Україні восени 2020 року. І ось вже третій виклик, з яким ми зіткнулися, - це широкомасштабне вторгнення російських військ.

Ми живемо в Харківській області, у невеликому селищі енергетиків Слобожанське біля Зміївської ТЕС. Мій чоловік пропрацював на ТЕС 30 років. А коли у лютому 2022 року росіяни почали нас обстрілювати, мені було дуже страшно - ми залежимо від наявності електроенергії, і я злякалася, що моя дитина просто не чутиме, бо я не зможу зарядити батарейки для слухового апарату.

23 лютого 2022 року, просто перед війною, у мене стався рецидив. Я намацала утворення, яке мене турбувало. Але можливості виїхати ми не знаходили. На той момент частина Харківщини була окупована, мости підірвані, онкоцентр розбомбили, й усі лікарі виїхали. До того ж фінанси навіть на елементарні потреби треба було шукати - я на роботі на простої, чоловіку дуже суттєво порізали зарплату, станція "доживала".

До Харкова, в радіологічний центр, який щойно там знов відкрився, а я там була ледь не першою пацієнткою, доїхала в травні. Там мені підтвердили рецидив. Поїхала до своєї лікарки в Київ, куди вона ненадовго повернулась із Німеччини. Мене прооперували. Призначили імунотерапію, що дуже дорого, особливо для нас, коли майже без грошей і так, а ще виснаженні попереднім лікуванням онкології та реабілітацією доньки. Ми сиділи як біля розбитого корита, з якого боку не подивишся - шансів немає. І ми просто поїхали.

Зібрала дітей і вирушила в невідомість.

Чоловік не припиняв свою роботу на станції, адже був переконаний, що не можна залишати людей без електрики. Він усвідомлював, наскільки критично важливим є енергетичне забезпечення. Навіть маючи можливість виїхати з нами через потреби дитини з інвалідністю, він вирішив залишитися в Україні.

Я взяла свою доньку та сина і вирушила в подорож. Найголовніше для мене було перетнути кордон, а далі я планувала їхати до Німеччини, де були знайомі. Проте, Німеччина вимагала проходження через табір, і я знову почала панікувати через умови та велику кількість людей, що ускладнювало можливість заряджання апарату для доньки. Випадково я зв'язалася з дівчиною з однієї з груп, у якої також була дитина з порушенням слуху, і вона на той час мешкала в Ірландії. Вона розповіла мені про умови життя там. Якраз тоді ірландці відкрили свої домівки для українців, і ми вирішили вирушити до Ірландії.

Вони забезпечили нас найзручнішими умовами. Хоча житлові умови тут не найкращі, житлова криза існує вже давно, ще до початку війни в Україні. Коли ми прибули, нас розмістили в соціальному житлі, яке раніше слугувало домом для літніх людей, проте знаходиться в самому центрі Дубліна. У цьому місці проживає від 150 до 200 українців, і серед них є ті, хто мігрує — хтось виїжджає, а хтось прибуває.

Ми проживаємо в соціальному житлі в самому серці Дубліна вже два роки і чотири місяці. Це місце виявилося для мене досить зручним, адже лікарня, де я змушена проходити лікування, знаходиться поруч. Моя боротьба з онкологією далека від оптимістичної: постійні рецидиви та регулярні зміни в терапії, адже попередні методи не приносять полегшення. Метастази продовжують розвиватися в різних органах.

В Ірландії дітям забезпечують найвищий рівень комфорту.

Старшому сину 20 років, і коли ми прибули, він відразу ж почав працювати в пекарні, одночасно навчаючись онлайн в політехнічному університеті в Україні. Ірландія є розвиненою соціальною країною, де для досягнення кращих можливостей потрібно мати освіту. Тут українцям відкриті шляхи для навчання: можна вступати до університетів, але також є безліч курсів, схожих на наші технікуми чи коледжі. Тривалість навчання залежить від спеціальності і може варіюватися від одного до двох років.

Мій син завершив річний курс "Англійська плюс IT". Його прагнення – зайнятися логістикою, але потрібно з чогось почати. Наразі він планує працювати фарбувальником літаків. В Ірландії існує добре розвинута система репутації: важливо, щоб про тебе знали, а відгуки були позитивними. Рекомендації також відіграють суттєву роль у процесі працевлаштування.

Коли приїхали, донечка пішла в загальну школу, по віку, в перший клас. Школа чудова, тут підхід до навчання дуже відрізняється від українського, у центрі навчального процесу - дитина, щоб їй було комфортно та цікаво. І хоча вона має проблеми зі слухом, у вільному середовищі їй важко, майже нічого не розуміла англійською, зі школи поверталася щаслива й очі світилися. Бо вся їхня система - про повагу до дитини. Але тут працюють і правила, це не нескінченна гра це не абищо: вони ходять у формі, виконують завдання і при цьому щасливі. Їхній підхід базується на цьому: якщо дитина щаслива, вона буде відкритою до опанування знань.

Наразі я перевела свою доньку до школи, що спеціалізується на навчанні дітей з порушеннями слуху. Вона успішно адаптувалася до навчання українською мовою, але з англійською у неї виникають труднощі. Я сама вивчала німецьку, тому не можу надати їй достатньої допомоги з англійською на необхідному рівні. Ми, звісно, намагалися виконувати домашні завдання, але це було досить складно. У спеціалізованій школі реалізується індивідуальний підхід: на вісім учнів працюють двоє вчителів, які готові пояснювати матеріал доти, поки дитина не зрозуміє його. Це надзвичайно важливо для її розвитку.

Асоціація українців в Ірландії заснувала українську школу. Я також відправляю сюди свою доньку, адже ми просто прагнемо вивчати українську для власних потреб.

Чоловік працював і повернувся до нас після того, як станція була знищена внаслідок обстрілу. Роботи не було, і він лише ходив на чергування, за що майже нічого не отримував. Сидіти в холодній хаті без електрики не хотілося, та й родина повинна бути разом. Наша витривалість почала зменшуватися, адже ми все ще сподівалися на швидкий кінець війни. Я наполягла на тому, щоб чоловік приєднався до нас. Навіть тоді ми вірили, що його приїзд триватиме лише кілька місяців, і незабаром все завершиться, і ми зможемо повернутися до звичного життя. Але реальність склалася зовсім інакше, і ми опинилися в такій ситуації.

Я вірю, що Україна відновиться

Коли ми вирушили до Ірландії, я майже нічого не знала про цю країну, лише те, що вона відома як Смарагдовий острів з Дубліном у ролі столиці. Проте, виявилося, що це дивовижна країна з добрими людьми, а її історія має багато спільного з нашою. Ірландці боролися за свою незалежність, пережили жахливий голод, і їхня рідна мова ледь не зникла. Хоча їм пощастило більше з сусідами, адже за останні сто років вони знайшли певне порозуміння з британцями, з повагою ставляться до своєї історії. Проте, ставлення до Великої Британії залишається неприязним. Британський прапор тут не побачите – це було б схоже на те, якби в Україні з’явився російський прапор, і реакція була б аналогічною.

Ця країна справді вражає, вона має свій особливий шарм. Проте Ірландія, як не дивно, залишається місцем, де українцям нелегко адаптуватися. Я вже тривалий час не відвідувала рідний дім, і спогади про дитинство, коли я прокидалася під аромат яблук або абрикос, не покидають мене. Тут зовсім інша атмосфера, інший клімат, і це все дуже непросто. Мені складно, адже я ще й борюся з онкологією, і це додає додаткових труднощів. Однак, я щиро вдячна ірландцям — вони не раз стали мені на допомогу і допомогли пережити важкі часи.

Ірландія мені до вподоби, але свою справжню любов, як до матері, я відчуваю до України. Ми неодмінно повернемося, як тільки настануть відповідні обставини. У нас є власне житло, і раніше ми жили в Україні досить комфортно. Розумію, що теперішня ситуація зовсім інша.

Я все чудово усвідомлюю, але якщо хоч трохи наблизимося до завершення, коли стане зрозуміло, що війна закінчилася, ми сподіваємося повернутися. У наших серцях живе ця надія. І навіть якщо станцію не відновлять, головне, щоб бойові дії припинилися; робота знайдеться, не одна, так інша. Я вірю, що Україна відновиться. Я вірю в її потенціал і переконаний, що все налагодиться. Просто не відразу. Наприклад, в Ірландії ще тридцять років тому люди їздили містом на конях, а тепер країна переживає економічний бум.