Як представникам громадянського суспільства здобути вплив у країні
Неполіттехнологічні нотатки
Влада в Україні умовно належить народу.
Три Майдани, 10 років війни, калейдоскоп президентів -- усього цього виявляється недостатньо, щоб 33 роки "блукання пустелею" вивели нас у світ держав модерну.
Фактична влада в Україні, як і три десятиліття тому, зосереджена в руках тих, хто "зламав демократію", а також тих, хто бездумно їм підкоряється.
Тобто корупціонерам, бандитам, популістам і невігласам.
Комсомольці, об'єднавшись із бандитами, законсервували корупційно-силову частину держави, популісти балансують між ними, бюрократами (броня крихкої держави, яка запобігає будь-яким змінам) і вузеньким прошарком лібералів. Останнім виділено сектори реформ, які не зачіпають основ корумпованої держави та радше слугують тому, щоб ані громадянське суспільство, ані міжнародні партнери не мали достатньо аргументів для зміни політичної влади.
І, здається, корупційно-силова частина держави перемогла.
Розчарування в суспільстві досягло такого рівня, що люди більше не сподіваються на позитивні зміни від майбутніх виборів. Ми спостерігаємо за зростанням соціальної деградації: поширенням невігластва, прагненням молоді залишити Україну, відчуттям безнадії та зменшенням середньої тривалості життя.
Періодично керівники різних соціальних груп збираються разом, спостерігаючи з розчаруванням за порожніми листами, на яких мали б бути імена кандидатів від громадського сектору, здатних насправді здобути перемогу на майбутніх виборах.
Хоча міжнародні партнери не висловлюють відкрито думок про нас як про failed state, вони, тим не менш, вже не очікують від нас швидкого прогресу і зрілості.
Ось так виглядає демократія. Ось так проявляється неймовірна стійкість. Ось так функціонує свобода слова. І навіть боротьба з корупцією, виконання структурних завдань у численних програмах – все це також важливо. Проте, від митниці до військових баронів, від "Енергоатому" до Офісу Президента – у кожній галузі все ще панує відчуття, що необхідно починати все з самого початку.
Не випадково протягом десятиліття ми ведемо дискусії про необхідність перезаснування української держави — від перегляду Конституції до створення нових, компактних та інклюзивних інституцій.
Що буде, якщо... Якщо бізнес не почне фінансувати аналітичні центри та політичні рухи? Якщо громадські об'єднання не навчаться обстоювати спільну позицію -- й передусім домовлятися про неї? Якщо ми не почнемо працювати над комунікацією: каналами, сенсами, громадянською просвітою? Якщо патріотичні, розумні, успішні люди не почнуть готуватися йти на державну службу й у політику в складі сильних, скоординованих і вмотивованих команд? Якщо успішні мери не навчаться мислити в масштабах країни? Якщо молоді люди не бачитимуть в Україні майбутнього для себе?
В такому разі Росія переможе. Навіть якщо не захопить наших земель. Навіть якщо ми не купуватимемо російського газу й не дивитимемося російськомовного КВНоподібного контенту.
Ми втратимо нашу перемогу, якщо не зможемо оновити Україну.
Ми переживаємо Майдан за Майданом, намагаючись змінити владу, але вона знову стає такою ж, як і раніше. Чому це відбувається? Можливо, тому, що влада — це наше відображення? Після бесіди з однією мудрою особистістю я зрозумів: або ми трансформуємося самі, як громадяни та суспільство, або ж нові путіни-януковичі загрожують нашій країні.
Повторю ще раз, щоб моя точка зору була абсолютно ясною. Інерційний сценарій для України — це катастрофа (повна катастрофа...).
Це територія ресурсів (землі, води, копалин) для спритних сусідів. Це територія варварів між двома цивілізаціями.
Якщо ми -- громадянське суспільство -- не навчимося не розходитися після перемог (на Майданах, на виборах, у війні), то "блукатимемо пустелею", знов і знов повертаючись до Майданів і воєн. Якщо ми не навчимося залишатися суб'єктами після перемог -- нашими перемогами користуватиметься бандитсько-силова частина держави. Вся та якість влади -- хоч і з іншими обличчями -- відтворюватиме себе.
Ми не мали сотень років безперервної державності, в нас обмаль професійних державних менеджерів і немає справжніх політичних еліт.
Іван Франко та Андрей Шептицький, Сергій Жадан і Євген Глібовицький – це постаті, які завжди виділялися своєю оригінальністю. Проте, з плином століть, справжня політична еліта так і не була створена. Візії, які визначають наш шлях, формуються у метрополії і лише потім передаються нам для реалізації. У свою чергу, наше прагнення зводиться до простого бажання: "залиште нас у спокої".
В умовах інерційного розвитку наша деградація постає як людський ресурс, котрий вже не можна вважати капіталом. Цей ресурс проникає на всі рівні, орієнтуючись лише на силу, жебракуючи та виживаючи за рахунок благословення влади. Місцеві барони стають заміною справедливості, а сама влада, що застаріла, підживлює патерналізм у суспільстві. Вона обмінює свободу слова на дозвіл на дрібні крадіжки, будь то в податковій системі чи в інших сферах.
Які кроки потрібно здійснити? Яку націю ми прагнемо сформувати, хто ми насправді і яким чином зможемо цього досягти?
Тим, хто полюбляє через метафори про "рожевих поні" руйнувати прагнення інших здійснювати справжні прориви, пропоную на пів години дозволити собі конструктивно помріяти. Мені кілька разів у житті пощастило робити прориви, коли оточення скептично називало мене мрійником. Так, я першим в Україні 1991 року почав продавати програмне забезпечення й фактично сформував ринок ПЗ (до речі, це була програма перевірки українських текстів -- тоді це ще не було затребувано). І ще 1994 року продавав Apple свої розробки. Ми першими в Україні почали для всього світу переносити софт із платформи на платформу. Ми спромоглися запустити Prozorro та земельну реформу. І таких команд в Україні -- десятки. Біда радше в нашій зневірі й у тому, що переважна більшість талантів реалізується за межами держави.
Якщо узагальнити бачення України в чотирьох основних моментах, то можна виразити його так:
Така Україна варта того, щоб до неї повертатися, щоб у неї інвестувати, в ній народжувати дітей, прагнути долучитися до неї талантам та інноваторам із усього світу.
У цій державі реалізуються масштабні ініціативи. Ці ініціативи матимуть величезне значення для глобальної спільноти.
Україна стане експортером безпеки, відіграючи ключову роль у формуванні нової глобальної архітектури безпеки та боротьбі з кібератаками. Контроль над зброєю штучного інтелекту, хоч і складніший, але більш надійний за контроль над ядерною зброєю, буде розвиватися саме в Україні. Тут також створюватимуться інноваційні технології та засоби для ведення дистанційних бойових дій, включаючи оборонно-промисловий комплекс, орієнтований на роботи, безпілотники та інші новітні рішення.
Центр інноваційної зеленої енергетики, зокрема трансформація України на регіон енергетичної безпеки для Європейського Союзу.
Ми втрачаємо території для традиційного сільського господарства. Відповідно наш шлях -- нові агротехнології та принципово новий foodtech -- нова їжа, від "людського корму" на нових протеїнах до їжі з програмованими властивостями (coloring food, технології 4D-друку їжі тощо). Партнер із продовольчої безпеки для Саудівської Аравії, Катару та ОАЕ.
Логістично-виробнича база для країн Азії, націлена на європейський ринок. Спільно з європейськими партнерами розробляємо стратегічний напрямок постачань до Африки.
Ракетна інженерія. Це не лише створення балістичних ракет, що здатні знищувати ворожі об'єкти, а й відновлення космічних програм через комерційне виробництво легких і середніх ракет.
Інноваційна економіка. Україна перетвориться на платформу для економічних експериментів з віртуальними активами та новими бізнес-моделями: все як послуга (EaaS), прибутковість безкоштовності (freemium, F2...), новий етап партнерств (кластеризація, D4C, HwH тощо).
Те, що ми майстерно реалізуємо на рівні малих підприємств (кафе, крафтові вироби, особисті та професійні послуги) і в сфері інформаційних технологій, за умови правильних стратегій може стати основою для досягнення глобальної конкурентоспроможності.
Наша здатність до підприємництва та гнучкості є важливою конкурентною перевагою в сучасному світі.
Це саме те, що надає нам можливість не лише слідувати за іншими, а й почати створювати нову реальність.
Гейміфікація, масова персоналізація, вибудовування горизонтальних звʼязків -- те, що ми вже вміємо, -- стає затребуваним у глобальній економіці, бізнесі, політиці, побудові спільнот.
Проте, комусь потрібно взяти на себе роль творця нової України.
Фактично, саме громадянське суспільство висловило свою позицію щодо модернізації України під час подій на Майдані в 2013-2014 роках. Проте, як у 2014-му, так і в 2019-му, політики та їхні фахівці використали досягнення, бажання і активність суспільства у своїх інтересах.
Згідно з актуальними інерційними прогнозами, аналогічна ситуація може виникнути навесні або восени 2025 року, незалежно від того, коли відбудуться наступні вибори.
Віяло квазіветеранських та волонтерських партій, слабкість середнього бізнесу, розпорошеність антикорупційних ініціатив, молодь, що шукає щастя за кордоном, голосування за заманливі обіцянки — і ось "несподівано" партії "Дія", "Мрія", "Армія+", "блок Зе" та "блок При" нібито формують коаліцію під проводом мономеншості.
Цей варіант є оптимальнішим у порівнянні з тим, що демонструє тенденція сучасної соціології, яка фіксує розчарування та деградацію в суспільстві.
Але неймовірне диво України -- нам вдається уникати найгірших сценаріїв. Горизонтальність суспільства, прагнення волі, самоактивація унеможливлюють програш минулому.
Але й не гарантують перемоги майбутнього.
Для досягнення цього успіху необхідний активний учасник, і лише громадянське суспільство може ним бути.
Чимало моїх колег скептично ставляться до цього, зазначаючи, що понад 60 тисяч українських громадських організацій не можуть об'єднатися, є фрагментованими, давно стали "грантожерними", виявляють слабкість, інфантильність і не розуміють нюансів державного управління. Вони стверджують, що "вайбер-чати ОСББ" є яскравим свідченням нашої нездатності до координації.
Проте, якщо розглянути громадянське суспільство не через призму його організацій (недержавних установ), а через концепції "бачення" та "колективної дії", то наше сприйняття може суттєво змінитися.
Нам вдалося досягти узгодження спільного бачення України двічі – у 2014 та 2023 роках.
Спромоглися знайти механізми ухвалення спільних рішень -- не у форматі "найрозумніший", а у форматі "Дельфи", коли важливими є аргументи, а не історія тих, хто їх наводить.
Так з'явилися спільний Маніфест "Луганська декларація", Коаліція бізнес-спільнот за модернізацію України з єдиним розумінням економічних політик, Альянс провідних аналітичних центрів із механізмом узгодження економічних реформ, Коаліція ветеранських організацій.
Отже, домовлятися та співдіяти громадянське суспільство навчається й тому точно ставатиме спроможнішим.
Звісно, його намагатимуться розсварити.
Офіс президента вже продемонстрував подібний підхід, заснувавши Раду з питань підтримки підприємництва при президентові України. Це відбувається, незважаючи на вже існуючу інституціоналізацію бізнес-середовища, до якої входять інститут бізнес-омбудсмена, Коаліція бізнес-спільнот за модернізацію України (що налічує 98 бізнес-асоціацій, таких як CEO Club, СУП, ТПП, Board), а також ФРУ, УРБ, ACC та EBA.
Проте ці зусилля з ослаблення бізнесу поки що не дали результату. Бізнес-спільноти, незважаючи на це, змогли заблокувати ухвалення негативного законопроєкту щодо БЕБ і не погоджуються з іншими антиреформами, які влада намагається узаконити через Раду. Важливо зазначити, що підприємці мають позитивне ставлення до складу Ради, але йдеться про необхідність створення інклюзивних інституцій, а не про зручність для президентських менеджерів.
Отже, які кроки слід вжити, щоб громадянське суспільство перестало хвилюватися про те, хто обіймає президентську посаду, хто складає коаліцію у Верховній Раді та хто очолює уряд? Як досягти того, щоб будь-яка влада в нашій країні працювала на користь проактивних, прогресивних та патріотичних представників суспільства?
Щоб у безпечній глобальній Україні можливостей людиноцентрична держава дбала, сприяла та співдіяла з відповідальними громадянами?
Повноцінна реалізація плану з огляду на брак лідерства в ГС малоймовірна. Проте навіть хаотична сукупність правильних дій наближає нас до того моменту, коли громадянське суспільство стане справжнім замовником політики в Україні.
Виконуємо те, що в наших силах, тоді як прогресивний "чорний лебідь" виникне в політичному середовищі, яке вже охоплене гарячими пристрастями.
Ми більше не маємо чого втрачати. Україна повинна стати новим великим явищем для всього світу. Вона може стати провідником до нового етапу розвитку — хоч це і звучить дуже амбітно. Це єдина стратегічна альтернатива, яка веде нас до перемоги.
