"У мене був 'білий квиток', але, незважаючи на це, мене мобілізували", - говорить актор і військовослужбовець Володимир Ращук.
Володимире, ви служите у війську. Що спонукало вас приєднатися до Збройних Сил України? Чи отримали ви підтримку від своєї дружини, як проходив етап вступу, і яку роль ви виконували на початку служби?
Я, в першу чергу, актор, а не військовослужбовець. 24 лютого 2022 року був змушений взяти в руки зброю як доброволець. В той момент я знав, що мене не візьмуть до лав ЗСУ, НГУ чи іншої структури, бо мав "білий квиток", в якому було написано "не придатний" навіть під час війни. Тому пішов у добровольчий батальйон солдатом, бо не мав військового звання на той час. А вже після того, як ми звільнили Бучу, Ірпінь та Гостомель, мобілізувався в Гостомельську бригаду НГУ "Рубіж". Це саме та, перша бригада, яка приймала бій, бо на її територію висадився псковський десант.
Моя дружина підтримала моє рішення, хоча, звичайно, були деякі нюанси, адже це важко сприйняти.
Зараз ви командир батальйону. Що входить у ваші обов'язки?
Чесно кажучи, не можу зрозуміти, звідки береться ця інформація... Я не є командиром батальйону! Спочатку я був простим солдатом, а згодом піднімався по службі, взявши на себе різні обов'язки, ставши командиром відділення та взводу. У Сіверодонецьку трапилася трагедія: було вбито командира роти, і мені довелося зайняти цю позицію. Наразі я офіцер секції S3 в штабі батальйону. Це означає, що я займаюся управлінням бойовими операціями та їх плануванням. У нас є багато моніторів, і ми все це налагодили. Раніше ми діяли, як невелика радянська армія, слідуючи українському статуту. А тепер ми — батальйон "Свобода", і разом із начальником штабу, комбату та побратимами створили секцію, що працює за стандартами НАТО.
Розпочали ми нашу подорож з Броварів, після чого вирушили до Баришівки, Ірпеня, Бучі та Гостомеля, де я виступав у ролі добровольця. Згодом опинилися в Рубіжному, проте це вже сталося після чотириденного навчання на полігоні. Зараз люди висловлюють занепокоєння, що їх кидають у бій без належної підготовки. Також я відвідав Бахмут і Сіверодонецьк.
Що для вас найстрашніше на війні?
Першим етапом моїх переживань був жах перед невідомим, яке чекало попереду. Як я вже згадував, я не маю військового досвіду, і мені було страшно за своє життя. Проте коли розпочалися навчання, з’явилися перші досягнення. На жаль, війна завжди приносить смерть і втрати, і страх втрати супроводжував мене. Існує така мудрість: "ніколи не звикайте до людей". Це складно, адже побратим може стати ближчим, ніж будь-хто з рідних, всього за короткий час.
Наступний крок полягає в відновленні страху, адже втрачається інстинкт самозбереження. Ти перестаєш усвідомлювати можливість смерті і починаєш вчиняти необдумані вчинки, опираючись на відчуття безпеки. З кожним новим досвідом ти стаєш все більш майстерним, а страх перед невдачею, що змушує прагнути до ідеалу, стає твоїм супутником.
На даному етапі - страх того, що повторювати досягнення, котрі вже були, заходячи на будь-яку задачу та ділянку, скажу просто, щоб не всратися.
Чи мали ви особистий досвід спілкування з окупантами?
Звичайно, це траплялося. Наш підрозділ часто захоплював ворогів. Якщо чесно, ми є досить толерантною нацією. Внаслідок атаки на нас, у нас немає тієї ненависті, яка могла б спонукати до знищення. Замість цього, ми беремо в полон, забезпечуємо їжу, медичну допомогу та інші необхідні речі. На жаль, для нас, але на щастя для них, ми виявляємо надмірну м'якість у своїй поведінці.
Яким чином ви з товаришами підвищуєте свій бойовий настрій?
По-перше, з тієї первісної сотні залишилось практично небагато. Лише близько 15, найперших, на жаль. Тож, це вже не просто побратимство, а справжня родинна зв’язок. Гумор і присутність поруч стають нашим рятівним колом – це найбільша підтримка, яка нагадує, що ти не зламався, маєш правильний гнів і прагнення продовжувати боротьбу. Звісно, слід відзначити наших дівчат і дружин, які після кожної ротації організовують нам 10-денні виїзди в Карпати. Ми вирушаємо сім’ями, і це приносить величезну користь та підтримку. Кожен вкладає в поняття "підтримка" своє власне значення, але усвідомлення того, що десь у світі є людина, яка пройшла з тобою через усе і щиро любить тебе, дійсно є потужною опорою.
Які саме ресурси найбільше бракує в армії?
Це питання, яке обговорюється на будь-якому інтерв'ю, адже висловити одну точку зору було б не зовсім коректно. В армії існує безліч викликів, але найголовніша проблема полягає в самій структурі армії, яка досі базується на радянських і совкових принципах. Хоча є й позитивні аспекти, війна надзвичайно швидко змінюється, і необхідно адаптуватися до нових умов. Наявність дронів вимагає перегляду існуючих статутів, але на сьогоднішній день цього ще не відбулося. Значною проблемою є наявність старих командирів, які не лише за віком, а й за менталітетом залишилися в радянських практиках. Вони, по суті, втратили свої позиції на початку конфлікту. Наразі необхідно, щоб у війську були офіцери та командири з актуальним бойовим досвідом, молоді фахівці, які справді можуть вносити зміни і робити вагомий внесок у кожен підрозділ, адже серед них є чимало надзвичайно талановитих особистостей.
У безмежжі інтернету можна натрапити на відео, де солдати готують їжу. Іноді зустрічаються ролики, в яких військові кухарі вражають своїми кулінарними вміннями навіть у польових умовах. Як вам така кулінарія?
Я дуже прошу без образ, ні в якому разі не хочу образити. Питання таке романтичне, людини, яка не розуміє, що таке війна. Польова кухня - це десь з радянських казочок або фільмів, або як вийти кудись в ліс на пікнік. Немає такого. Є сухпаї, сублімовані каші, батончики - це все що є. В тилу, так, ми збираємось і самі щось готуємо, знову ж таки, це питання на окреме інтерв'ю, бо я інколи люблю готувати. На позиціях, я просив й мені передавали інгредієнти, спеції, готував хлопцям рамен, чахохбілі. А мої побратими на той момент знайшли в якомусь розбитому та заваленому будинку, в підвалі, тарілку з сервізу, і ми по черзі їли під обстрілами.
Яким чином ви адаптуєтеся до екстремальних обставин?
Надважко в умовах, коли вдень при плюсовій температурі ми місили багнюку, а вночі мінус 21, і ти навіть не помічаєш, коли відмерзають пальці та кінцівки. В той момент єдине мотивувало і тримало, а до цього треба було ще й мотивувати підрозділ, а саме питання - "Хто я є?". І тоді зрозумів, що я українець, і захищаю своє святе, мою сім'ю, мою родину, мою ідентичність. Те, що хочуть знищити, все що наші пращури виборювали, формували нашу державність. Це найбільша мотивація, котра допомагає вижити в сурових умовах. А далі, це звісно, любов, дружина, яка молиться, мама, батько, сестра.
Ви народилися в Маріуполі. Чи залишилися у вас там близькі? Що відчуваєте після того, що Росія зробила з вашим рідним містом?
В мене там залишилась тітка, рідна сестра мого тата. А тато в Донецьку. Вперше за два з половиною роки, ми стали з ним спілкуватись. Він вийшов на зв'язок, проте ми не спілкуємось про війну, наскільки це можливо. Ми не говоримо про політику. Ми говоримо суто про здоров'я та буденні речі.
Мабуть, колись я напишу книгу про свої переживання. Я ніколи не зможу відвідати могили своїх бабусь і дідусів. Моя школа більше не існує, тому я не зможу повернутися туди. Батьківська хата зруйнована, тож я втратив місця, де провів своє дитинство. На жаль, зараз відбувається жахливе — русифікація, українська культура знищується, а близько 70% населення складають люди з російських регіонів, які кардинально змінюють демографічний склад.
Поділіться, коли ви зробили переїзд до Києва?
До Києва я приїхав у 8 класі, з школою на екскурсію. Я був фанатом гурту "Вхід у змінному взутті". В Маріуполі слухав українську музику на касетах, і мені сказали, що на метро Арсенальна, в переході, є найбільший магазин з аудіокасетами. Я вирвався, не знаючи міста, коли на Майдані всі пішли в Макдональдс, я пішов на пошуки. За пів години збігав туди і назад, а це була зима, тоді був мокрий вщент, але купив собі альбом. Мав нереальне щастя.
Серйозно кажучи, у 2005 році я вступив до театрального університету Карпенка-Карого, де провів наступні п'ять років. З того часу я отримав київську прописку. Вже з 2006 року почав свою кар'єру в Національному академічному театрі імені Лесі Українки, де працював протягом 17 років. А 24 лютого 2022 року, коли розпочалася війна, я залишив одну державну службу, щоб приєднатися до Національної Гвардії України.
Чому ви вирішили пов'язати свою долю з акторською діяльністю, адже ви робили великі успіхи у спорті?
Швидше за все, я не досяг успіхів у спорті — це моя офіційна версія. Натомість, мої досягнення були в зовсім іншій сфері — бандитизмі. Тому моя сестра вирішила втрутитися та врятувати мене, віддавши в театральну студію "Альтерего" при маріупольському театрі. Проте спорт завжди залишався частиною мого життя. І вам скажу, мені вже 37 років, але думки про професійну арену та змагання ветеранів ніколи не покидали мене. Це була б справжня боротьба.
Яка з ваших ролей виявилася найвикликовішою? Що стало причиною цього?
Всі. Не існує жодної ролі, яка давалася б мені без зусиль. Ще на першому курсі мені сказали: "Якщо роль виявляється легкою, це точно призведе до провалу". Театральне мистецтво вимагає зусиль, глибоких роздумів і пошуків. Ми не є нашими персонажами, і я, особисто, не викликаю інтересу, але якщо я зможу вдихнути життя в те, що вважається мертвим, адже тексти – це лише слова, і піднести їх до рівня божественного, як би пафосно це не звучало, до справжнього мистецтва, тоді це буде справжнє мистецтво та майстерність. Те, що виконується легко, завжди здається халтурою, зробленою на швидку руку, і таке швидко втрачає свою цінність.
Чи траплялися під час зйомок якісь кумедні або жахливі моменти?
Кожного разу під час зйомок трапляються курйози. Наприклад, у моїй останній роботі "Прикордонники" їх було чимало. Це був останній день зйомок, і мені потрібно було вилізти на вікно в спортивному залі, де вікна дуже високі. Як максималіст, я думав, що вони зовсім близько. Я мав зістрибнути, але, коли піднімався, зрозумів, що до підлоги немає чого летіти. Щоправда, є кілька нюансів: я важу 125 кілограмів і мені майже 40 років. Я у непоганій фізичній формі, але не варто забувати, що суглоби і кістки не вічні. Я спробував стрибнути кілька разів і, на жаль, на одному з крупних планів приземлився не дуже вдало.
У цій стрічці є своя захоплююча історія. Я - курсантський офіцер, і в моєму підпорядкуванні група курсантів, яких я сам набрав. Це моя команда, з якою я працюватиму протягом усього сезону. Вони - актори, затверджені для цієї ролі. Але що цікаво, кожного ранку я організовував для них шикування, ми читали націоналістичні молитви, проводили хвилину мовчання, доповідали - все, як у справжньому військовому житті. Таким чином, у нашій історії не лише показано, як актори виконують свої ролі, а й спроба зробити все більш реалістичним, ніж просто вигаданим.
Ви знімалися, зокрема, у російських проєктах. Що можете згадати про ті часи, про колег із країни-агресора? Як вони поводилися? Чи були у вас конфлікти?
Я брав участь у проектах як російського, так і українського виробництва. Це були 12 років, які можна охарактеризувати як справжнє рабство. Я усвідомлював, що я українець, знімаюся в Україні, але завжди був хтось, хто командував і визначав, як все має відбуватися, якою мовою говорити, про що розповідати і хто скільки зароблятиме. Наприклад, коли я отримував близько 5 тисяч гривень за день зйомок, то ця особа забирала півтора тисячі доларів. І зазвичай в Україні надсилали низькопробні проекти, запрошуючи туди людей, котрі не мали жодного таланту. Я завжди відчував це на творчому та особистісному рівнях. Вони поводилися як представники імперії, а кастинг-директори, продюсери, асистенти акторів та вся знімальна група сприймалися лише як обслуговуючий персонал. Моя ненависть і протест проти тих часів були надзвичайно сильними.
Дозвольте поділитися своїми думками: під час президентства Петра Порошенка в Україні було заборонено знімати російські фільми, адже він повністю закрив наш ринок для російської продукції. Саме в цей період на екрани вийшли чудові українські актори та акторки, які стали зірками, адже раніше головні ролі здебільшого виконували російські артисти. Це призвело до появи якісного українського кіно, серіалів та цікавих проєктів. Проте, з приходом Зеленського ситуація змінилася, а з початком повномасштабного вторгнення все це знову призупинилося. Конфлікти між нашими країнами тривали постійно. Я вважаю, що немає справжніх добрих росіян — хороші росіяни, на жаль, лише в пам'яті. Це моя особиста думка.
Чи намагалися ви на початку війни достукатися до них?
Ні, це було надзвичайно болісно, коли мої колеги намагалися достукатися до них. 24 лютого 2022 року ми перебували у Вишгороді. Саме в цьому місці почалися масовані обстріли, адже все було так близько. Гелікоптери літали по Дніпру, ракети збивали на дамбі. Це було справжнє пекло. Того дня я пережив своєрідне переродження. З того моменту, 24 лютого, я категорично відмовився спілкуватися російською, навіть незважаючи на те, що раніше робив це. Моя мова була далеко не досконалою, і тепер залишається такою ж, але для мене це питання принципове. Я раніше був малоросом, не усвідомлюючи власної ідентичності. Я не розумів, хто я і чому опинився тут. Проте в той момент все змінилося, і я почав усвідомлювати свою сутність, цей процес триває й досі.
Я не намагався переконати нікого. Після завершення одного серіалу я зіштовхнувся з російським актором, який брав участь у мітингах і виголошував: "Ми за мир". Він навіть написав мені: "Тримайтеся". Я відповів йому українською, а він сказав: "Я не розумію". Я ж нагадав: "У тебе є перекладач". Це сталося буквально в перші дні. Після цього я його видалив і заблокував, адже не хочу мати справу з тими людьми. Вони – мародери, вбивці, окупанти, терористи, фашисти. Це жахливі істоти, які вчиняють геноцид, і це вже не перший, не другий, і навіть не третій раз на нашій землі. Вони вважають, що нас не існує, тому для мене їх просто немає.
Сьогодні на екранах з'явилось чимало фільмів і серіалів, присвячених війні в Україні. Проте, певні з них отримують значну частину критики. Як ви думаєте, з чим це пов'язано?
Я далекий від цього, не стежу за критикою, не читаю коментарі, мені це не цікаво. Єдине, що можу сказати по своїх відчуттях, коли в країні йде війна та в кожній другій родині або рідний, або друг воює, то і ти не живеш. Я знаю по своїй дружині, коли я на фронті, вона не живе. І чи є контент для неї, щоб вона відволіклась? Вона включає кіно, бачить, як якийсь суперпопулярний та медійний актор, у якого сотні тисяч підписників в Інстаграмі та в ТікТоці, грає військового. Як ви думаєте, буде критика? Це ж паскудство. Це гидко. Це перша причина.
По-перше, бути в умовах війни і спостерігати за нею — це все одно що тонути в воді та просити, щоб хтось ще більше залив тебе з шланга. Це видається мені абсолютно нелогічним. Чимало людей не усвідомлюють, що таке війна і які тяжкі випробування проходить наша країна. Для багатьох це або десь далеко, або романтичні уявлення, або ж думка, що всі навколо — погані, а ми — хороші. Зараз не варто створювати серйозні фільми про війну. Потрібно знімати комедійні проекти про війну, показуючи, як це виглядає на передовій, і документувати подвиги українських героїв, яких є чимало. Ця війна відкрила світові, що Україна — це країна героїв, людей, які стали на захист. Ось про це і потрібно знімати!
Я брав участь у двох військових фільмах і серіалах – "Позивний тамада" та "Прикордонники". Вважаю, що обидва проекти заслуговують на увагу та існування, адже містять багато гумору. "Позивний тамада" базується на реальних подіях, які представлені в оригінальному, майже казковому стилі, і це мені дуже імпонує. Що ж стосується "Прикордонників", то це захоплююча і справедлива історія з чудовим фіналом. Тому щиро запрошую всіх переглянути ці роботи!
Яку роль ви хотіли б зіграти у своїх мріях?
Безліч ролей. Я мрію, що колись вийде надзвичайне кіно, присвячене нашим визвольним змаганням. Історичний фільм. Я уявляю собі вражаюче дитяче кіно, де з'являться наші супергерої, і я хочу бути частиною цього проекту. Мене дуже надихає можливість зіграти Святослава Хороброго. Я прагну втілити на екрані багато класичних образів, адже відчуваю в собі сили та досвід для цього. Мені хочеться ділитися своїми знаннями та враженнями.
У вас є донька. Якою була її реакція на ваше рішення піти на фронт?
Вона відреагувала на мій вибір значно спокійніше, ніж мама. Її мета – підбадьорити маму, щоб та не переживала зайвого. Це моя улюблена донька, яка свідомо усвідомила, що тато йде, і їй потрібно підтримати родину. Весь час вона докладала зусиль, аби бути опорою для мами, моєї дружини. І, напевно, це найвражаюче з усіх її вчинків.
Чи розглядали ви можливість відправити її за межі країни?
Перше, що ми з Вікусею сказали - шуруй за кордон. І досі наполягаємо. Я дуже люблю Британію і мрію, щоб вона туди поїхала. Тим більше, вона на найвищому рівні знає мову, й зараз працює в іноземній компанії, надає консультативні послуги англомовним людям. Але вона, як справжня донька своїх батьків, обирає жити в Україні.
Де вона навчається? В її університеті переважно україномовна аудиторія чи все ж таки багато тих, хто розмовляє російською?
Вона покинула наразі другий університет. Спочатку навчалася в польському університеті, при НАУ. Потім, все покинула, там IT напрямок був, їй не сподобалось. На наступний рік вона спробувала та вступила в театральний. Після цього сказала: "Дорогі батьки, я не знаю, як вам після стількох років в цій цинічній професії вдалося залишитися людьми". Вона теж покинула театралку Карпенка-Карого, хоча навчалася, як на мене, в одній з найкращих наразі майстерень - у Богдана Бенюка і Лєни Щурської.
Як відбувалася наша розмова? Можу сказати, що вона ставила багато запитань мені та мамі, коли ми почали спілкуватися українською. До 24 числа ми, в основному, спілкувалися російською. Вікуся, звісно, менше, але ми з Катею були справжніми кацапами, малоросами. Коли вирішили перейти на українську, почали все пояснювати. На початку їй було не зовсім зрозуміло, але вона поступово адаптувалася, хоч і помилялася. І коли вона чула, що я також говорю суржиком, їй не було соромно. Згодом, після повернення з Ірпеня і Бучі, ми сіли поговорити телефоном про важливість ідентифікації себе, про те, хто ти є. Вона повністю переформатувала своє оточення на українську мову. Ті, хто не підтримав, залишилися осторонь. У нас дуже свідома дитина, я пишаюся нею.
Ваша дружина займається волонтерською діяльністю та вирушає в зони конфлікту. Яка ваша реакція на це? Чи пробували ви переконати її залишитися вдома з огляду на безпеку?
По-перше, моя дружина – це моя справжня дружина. Це означає, що вона абсолютно неординарна, палка націоналістка і патріотка. Пам'ятаю один випадок, коли ми опинилися дуже близько до зони конфлікту, і я мав можливість трохи відпочити. Я тільки-но повернувся з нічної зміни, ліг, і раптом відчуваю, як хтось мене цілує. Відкриваю очі – а це вона приїхала до мене до Сіверськодонецька на кілька хвилин. Після цього я зрозумів, що не зможу нормально працювати, коли ти поруч. Ти – жінка, і ти повинна зберігати те місце, куди я мрію повернутися. Якщо ти вирішиш піти на фронт, між нами залишаться лише спалені мости, і ми ризикнемо всім, як у казино, ставлячи все на карту.
Ви разом вже протягом тривалого часу. Чи стикалися ви з труднощами у ваших стосунках?
Я її любив та ніколи не думав про розлучення. Я не думаю ні про кого іншого, в мене є одна дружина, яку я безмежно люблю. Тому про кризи я не знаю. Буває втома, бувають контузії в мене. Більше їй важко жити з людиною, яка пройшла той жах, який я приходив. І виносити, і терпіти це все, мої зриви. Я не знаю, при житті їй треба ставити пам'ятник Героїні, орден давати. Не знаю, чи я витерпів би. Та маю її тільки поважати і підтримувати, бо на ній дуже велике навантаження.
Який же ключ до гармонійного і щасливого сімейного життя?
Ну, ми ж не всезнаючі. Кожен має свої таємниці. Мені здається, що основою є правда, чесність і повага. Безумовно, важливими є також любов, пристрасть, бажання та усвідомлення, що твоя обрана — єдина і неповторна. Вважаю, що це ключовий аспект. Спілкування і взаєморозуміння — ось що дійсно має значення. Це не компроміси, а вміння вести діалог і слухати один одного.
Що може викликати у вас емоційний відгук?
Усе, що стосується людської сутності, правди та чесності, викликає в мені сильні емоції. Війна зробила мене надзвичайно чутливим — можу заплакати в будь-який момент, навіть без причини. Просто стою, і раптом відчуваю, як сльози наповнюють очі. Сьогодні я читав про наші язичницькі корені, символіку, наших богів, і мене це дуже зворушило — я навіть не помітив, як почав ридати. Це було настільки близько мені, адже я це відчував, ми це пережили. У цьому є глибока правда, яка просто не залишила мене байдужим. Або ж під час перегляду вистави: бачачи ліричну сцену, я можу знову розплакатися.
Які у вас мрії на даний момент, окрім бажання перемогти?
Я мрію про те, щоб Україну очолювала особа, яка віддана цій країні, яка справді любить її та приймає рішення на користь її розвитку. Якщо така людина стане на чолі держави, то, безумовно, російську мову буде заборонено, вона зникне з наших вулиць і підлягатиме юридичним санкціям, або ж ті, хто її використовує, змушені будуть залишити територію.
Хай буде менше людей в Україні, але вони будуть ідентифікувати себе як українці, і воїни не будуть стресувати. А ті, хто воюють і говорять російською, зрозуміють, що нарешті в цьому є сенс. Бо ця ідеологія, вона не пророблена, бо її немає, бо на законодавчому рівні немає українців і проукраїнських людей, які будуть відстоювати це. А ще я мрію про мою велику родину і про її возз'єднання.
