Сни про груші та компот: військовий ЗСУ, що потрапив у полон, провів 46 днів без їжі в підземеллі Вугледара (фото)

За понад місяць полону єдиною їжею Олексія стала банка кабачкової ікри, яку окупанти дали йому на початку і крекер, який він знайшов на підлозі. Також Олексій збирав крихти з підлоги після трапез окупантів, які його чатували.

Історія будинку №17 на вулиці Садова у Вугледарі стала відома завдяки російському солдату на прізвище "Фіма". У лютому 2023 року він фіксував бойові дії в місті на відео та поширював їх в інтернеті. Цей військовий продемонстрував сімейний альбом української родини, яка проживала в цьому домі до приходу "руського міра". Будинок належав Марії Передерій, яка після початку повномасштабного вторгнення виїхала до Німеччини разом із дочкою. Її чоловік та старший син залишилися в Україні, причому чоловік приєднався до Збройних Сил України. Паралельно, поки "Фіма" знімав відео у вітальні, в підвалі цього ж будинку помирав полонений український військовий. Про цю трагічну історію повідомляє ВВС.

За словами жінки, вона з'явилася на світ і провела все своє життя до початку війни в Вугледарі, розташованому в Донецькій області. Професія її була бухгалтером на шахті, тоді як її чоловік виготовляв гойдалки для дітей. Дочка займалася музичними заняттями, а син присвятив себе греко-римській боротьбі. Пара побудувала свій триповерховий будинок на околиці Вугледара.

"Наше місто розвивалося, у нас з'являлися парки, були різні проєкти, не тільки шахти. Ми розуміли, що поруч Донецьк під окупацією, але в нас було тихо. Люди купували квартири, будували будинки", -- згадує Марина.

Сім'я Марини отримала кредит, придбала ділянку з будівлею та розпочала її реконструкцію. Проте, коли в місті спалахнули бойові дії, родина вирішила залишити Вугледар.

Взимку 2023 року російські війська змогли здобути певні успіхи на периферії міста, зокрема захопивши дім Марини, розташований на вулиці Садовій, 17. Однак, через місяць, у березні 2023 року, Збройні сили України змогли витіснити їх з цієї території. Проте, через два з половиною роки напруженого протистояння, у жовтні 2024 року Вугледар все ж впав під контроль росіян.

Жінка ділиться спогадами про те, як у 2023 році, коли російські війська були в її місті, сусідка надіслала їй посилання на один з російських телеграм-каналів, що підтримують війну. У відео зображено її будинок, в якому знаходилися російські солдати. На адресі Садова, 17 вони влаштували позицію для ведення вогню.

"Коли я вперше переглянула це відео, мене обгорнула хвиля емоцій. Ми з донькою не змогли стримати сліз," -- ділиться Марина.

Окупант на ім'я "Фіма" у своєму відеозверненні зазначав, що будинок виглядав привабливо, "допоки ми не увійшли". Журналісти з'ясували, що "Фіма" — це Андрій Єфімкін, 28-річний піхотинець з 155-ї бригади армії РФ, родом з Далекого Сходу Росії. Наприкінці січня 2023 року підрозділ Єфімкіна потрапив у запеклі бої на околицях міста, де їм вдалося трохи просунутися вперед.

Пізніше "Фіма" поділився з російськими медіа історією про те, як, не маючи бронежилета, підкрадався до українського танка з метою "знищити ворога гранатами". Але в цьому інтерв'ю він не згадав, що під час зйомок своїх відео з дому Марини в підвалі перебував український полонений, який страждав від голоду.

BBC надіслала запит до Міністерства оборони Росії стосовно умов утримання полоненого Олексія, проте не отримала жодної відповіді.

Перед початком війни Олексій був зайнятий в інформаційних технологіях, відрізнявся зеленим кольором волосся і захоплювався танцями. Його домом був Київ, хоча раніше він жив у Харкові. У дитинстві хлопець часто відвідував свою бабусю, котра проживала неподалік Бамуту.

У лютому 2022 року Олексій приєднався до Збройних сил України як доброволець. Завдяки своїй пристрасті до танців, йому дали позивний "Танцор".

Взимку 2023 року він у складі 72-ї бригади ЗСУ опинився під Вугледаром. 27-річний Олексій працював оператором дронів. Одного дня йшли бої біля будинку, де розміщувався штаб його підрозділу. Їх оточили росіяни.

Олексій і ще двоє українських військових -- Роман і Олександр намагалися відійти, але потрапили у полон.

Роман зазнав переломів ніг. Він витримав 30 днів з травмами, обходячись без їжі та води.

"Ми зробили все можливе, щоб надати йому медичну допомогу, в межах того, що було дозволено. Нас роз'єднали, але я все ж зміг його побачити хоч один раз. Він перебував у вкрай важкому стані. Помер від отриманих травм. Зазнав жахливої долі, залишившись без належної медичної підтримки," – ділиться Олексій.

Одразу після захоплення у полон Олексій та Олександр отримали поранення, росіяни змусили їх під обстрілами йти по воду до сусіднього будинку. Коли почався обстріл Олександр впав і вже не рухався. Олексію кулі влучили у ногу і в спину.

"Я почав повільно відступати. Росіяни захопили мене і потягли в підвал. У той момент я втратив зв'язок зі своїм другим другом. Не мав жодного уявлення, що з ним сталося. До самого кінця сподівався, що він залишився живим," - ділиться Олексій.

Так поранений "Танцор" опинився у будинку на Садовій №17.

Тут він витримав 46 днів без їжі та води.

Олексій розповідає, що йому "пощастило", бо його поранення обійшлися без сепсису. Кульове поранення на нозі загоїлося саме, інше -- у спину, теж, але куля і досі там. Також український захисник говорить, що били його не сильно.

У новому відео, яке було випущене ЗС РФ, журналісти BBC змогли визначити місцезнаходження – будинок за адресою Садова, 17. На підлозі, вкритій килимом від Маринина, знаходиться Олексій. Російські військові звертаються до нього зі словами: "Наш полонений, що ти скажеш?"

Російські загарбники неодноразово завдавали ударів полоненому лопатою та душили його. Ці дії здійснювали колишні в'язні. Вони запитували в Олексія, чому українці не піддаються, адже, на їхню думку, це дозволило б усім швидше повернутися додому.

"Росіяни не мали можливості тривалий час зі мною залишатися, адже вони швидко гинули. Тому я не пережив серйозних катувань. Удари були більше проявом безвиході", -- розповідає Олексій.

За 46 днів полону єдиною їжею Олексія стала банка кабачкової ікри, яку окупанти дали йому на початку і крекер, який він знайшов на підлозі. Також Олексій збирав крихти з підлоги після трапез окупантів, які його чатували.

У в'язниці йому ввижалася їжа, він мріяв про компот і груші.

"Під час ув'язнення я переживав яскраві сновидіння. Ось, наприклад, одного разу мені наснилося, що я відкриваю холодильник, а там — помідори, прикрашені зеленими гілочками. Спочатку я відкусую гілочку, а потім насолоджуюсь соковитим помідором. Але як тільки я прокидаюся — жодного з цих смаколиків немає", — ділиться Олексій.

Від голодного стану його ноги набрякли, і він не міг пересуватися, але найбільше відчував нестерпну спрагу.

"Через близько два тижні спрага стає значно гострішою, ніж голод. Найбільше турбує саме відсутність води. Про харчування вже майже не залишається думок," - ділиться він спогадами.

Він розібрав панелі на стіні і спробував пити рідину з батарей. Це був антифриз. Кілька ковтків цієї рідини ледь не коштували йому життя. Рідина спричинила чисельні опіки внутрішніх органів.

Військовий втратив близько 40 кг ваги. але згадує, що беріг сили і старався не панікувати.

"Я намагався зберігати емоційну нейтральність у цій ситуації. Це не позитивно і не негативно. Слід було діяти, як камінь. Адже це були мої ресурси, які потрібно було раціонально використовувати. Тому я намагався залишатися стриманим. Хоча, зізнаюся, це далося нелегко," — ділиться своїми думками український захисник.

Також у підвал до Олексія приходив "Фіма". Попри те, що він постійно був у балаклаві, впізнав його очі і голос. За словами Олексія, "Фіма" його не бив, били інші.

Навесні 2023 року Марина знову побачила свій рідний дім у запису. Цього разу його зняли українські військові, які в березні 2023 року відновлювали контроль над втраченими територіями поблизу Вугледара і досягли будинку номер 17 на вулиці Садовій.

Того ранку Олексій відкрив очі в абсолютній тиші. Це свідчило про те, що загарбники залишили територію.

"Схоже, вони вирішили, що я вже не живий. Стільки часу без їжі та води. Я не подавав жодних знаків життя. Всіма силами намагався залишитися в тіні, щоб вони не згадували про мене. Можливо, це й сталося", — ділиться спогадами військовий.

Він усвідомлював, що під час очищення території підвал ЗСУ може стати мішенню для гранат, і це дійсно сталося. Потім його увагу привернула англійська мова.

"Я почав англійською та українською кричати, що я тут. Кричав "Help", "I am Ukrainian", "я -- українець", "72-а бригада". З останніх сил кричав. І мені дали змогу вийти. Реально пощастило. Дуже пощастило", -- говорить Олексій.

Йому наказали вийти з піднятими руками, але вийти він не зміг, тому повз. На горі він побачив чоловіка, якого знав - це був доброволець з Нової Зеландії Кейн Те Тай.

"Він дуже здивувався, коли побачив мене, і я також здивувався. Це було щастя. Шанс один на мільйон, що це буде людина, яку я знаю", -- згадує Олексій.

Кейн Те Тай з Нової Зеландії врятував життя Олексію, але сам загинув через кілька тижнів після цього.

Воїни записали на відео зустріч новозеландця та українця, і Марина помітила в кадрі, як з дому №17 на ношах виносять Олексія, який тримає чупа-чупс у роті і усміхається.

Чоловік не пригадує, як саме добирався, проте яскраво згадує евакуаційний пункт, де його посадили в БТР і надали першу медичну допомогу.

Після цього Олексія транспортували до лікарні в Дніпрі, а згодом і до Києва. Його ув'язнення без їжі та води тривало 46 днів.

"Я спостерігав відеоматеріали з Освенціма... ті жахи, які вчиняли фашисти. Але побачити свою дитину... його руки були такі ж тонкі, як прути. Кінцівки набрякли. Лікарі пояснили, що це результат праці кількох поколінь ваших предків, які боролися за виживання цього хлопця," -- поділився Олександр, батько Олексія.

46 днів військовий вважався зниклим безвісти, і увесь цей час батько його шукав, телефонував всім, кому можна, й вже збирався сам їхати на Донбас на пошуки.

Лікування Олексія після полону тривало понад 4 місяці. Він поступово набирав вагу.

Через декілька тижнів після того, як Олексія врятували, загинув військовий з Нової Зеландії Кейн Те Тай під час бою в Бахмуті.

Батько Олексія Олександр з сумом каже, що так і не встиг подякуватийому за сина. Він сподівається, що одного дня приїде на його могилу до Нової Зеландії.

Олексій мріє, щоб його побратими, з якими він був разом у Вугледарі, і які вважаються зниклими безвісти, знайшлися живі. Він був останнім, хто їх бачив.

"Я бережу надію, що деякі з них можуть бути у полоні. Я сподіваюсь, що вони живі і повернуться додому. Я та ниточка, яка залишилася між ними. Це дуже важко", -- говорить чоловік.

Олексій мріє знову почати танцювати, коли закінчиться війна. Зараз чоловік живе і працює у Києві. Він готується звільнитися з армії. У його спині все ще є куля. За словами медика, діставати її не будуть, бо це небезпечно.

"Фіму" Олексій востаннє бачив взимку 2023 року в підвалі будинку №17, коли був у полоні. Окупант вже перестав приховувати обличчя і "засвітився" на російському телебаченні, роздаючи інтерв'ю і отримуючи нагороди. Він знову відправився на війну в Україну, а також, як "герой СВО" виступав перед дітьми у школі.

Марина досі не може змиритися зі втратою свого дому. Вона намагається почати нове життя у Німеччині -- вчить мову, шукає роботу.

"Те, що в моєму будинку втратили життя люди, стало для мене справжнім шоком. Це місце, де панує смерть. Там, де раніше зберігалися мої закрутки, тепер утримували полонених", — зізнається Марина, не стримуючи сліз.

У жовтні 2024 року російські війська повторно оволоділи її містом.

Нагадаємо, що 8 жовтня командир 72-ї бригади повідомив про те, що українські збройні сили опинилися в тактичному оточенні під час відступу з Вугледара, коли кількість ворожих сил перевищувала їх у дев'ять разів.