"Росіяни у конфлікті": на Венеційському фестивалі розгорівся скандал через стрічку про Україну (відео)

Режисерка Анастасія Трофімова вважає, що у своїй стрічці вона представляє Росію як країну, яка ніколи не нападала на інших, а російських військових зображає як жертв, що лише прагнуть миру. Водночас вона не роз'яснює, яким чином опинилася на фронті в складі окупаційних сил. Українські кінематографісти охарактеризували цю роботу як пропагандистську, яка спотворює дійсність.

У Венеції триває кінофестиваль, на якому був офіційно презентований документальний фільм "Росіяни на війні" (Russians At War) російської режисерки Анастасії Трофімової. Трофімова раніше працювала на Russia Today і у фільмі використовує усі інструменти російської пропаганди. На прем'єрі фільму побувала українська продюсера Дарія Бассель, яка привезла до Венеції документальну стрічку режисерки Ольги Журби "Пісні Землі, що повільно горить". Бассель і розповіла у дописі на Facebook свої емоції після перегляду фільму.

Бассель зазначила, що на Венеціанському кінофестивалі фільм "Росіяни на війні" потрапив до того ж розділу, що й стрічка Журби. Після перегляду вона отримала враження, що це яскравий приклад справжньої російської пропаганди.

Сама режисерка Анастасія Трофімова заявила, що "із початку війни 24 лютого 2022 року було зруйновано безліч мостів між Росією та Заходом". І вона хоче, щоб її фільм став "можливо, не мостом, але хоча б мотузкою, через яку я зможу перекинути міст і яка допоможе нам побачити один одного". Також у її картині вистачає пропаганди та відвертої брехні, або замовчування.

В кінцевому підсумку, режисер доходить висновку, що це прості, бідні люди з Росії, якими маніпулюють у контексті війни в рамках більш масштабних політичних ігор. Ця думка здалася мені іронічною, адже режисер, подібно до Путіна та його режиму, також маніпулює цими людьми в своїй власній грі. Вони позбавляють їх здатності самостійно думати та ухвалювати рішення. Для режисера ці люди є лише безвольними об'єктами. Якщо б учасники війни, що триває вже понад десять років, не були такими безсилими, це могло б свідчити про те, що більшість із них насправді підтримує цю війну, чи не так? -- запитує Бассель у своєму матеріалі.

Вона зазначає, що кожна "нормальна" людина, котра перегляне фільм Трофімової, відчує жаль, сум і глибокі емоції. Проте важливо пам'ятати, що росіяни, зображені у стрічці, вступили до ЗС РФ добровільно, що також відображено у фільмі. Бассель підкреслює, що наратив про те, ніби звичайні росіяни не мають вибору і не причетні до війни в Україні, є безпідставним, незважаючи на його постійне повторення як державними, так і так званими опозиційними медіа. Дивно звинувачувати лише Путіна та його оточення у війні в Україні, адже саме "звичайні росіяни" у складі ЗС РФ скидають бомби на українські міста, вчиняли воєнні злочини у Бучі, Ірпіні, Маріуполі і продовжують їх вчиняти на тимчасово окупованих територіях.

"Поки я це пишу, а ви читаєте, по українських містах б'ють ракети. Кнопки тиснуть прості росіяни. Чи їхні злочини є менш значущими лише тому, що вони стверджують, що не знають, чому беруть участь у цій війні?", -- зауважує Дарія Бассель.

Вона акцентує, що фільм Анастасії Трофімової представляє дуже спотворену картину реальності, поширюючи неправдиві наративи: називаючи російське вторгнення та анексію Криму громадянською війною; припускаючи, що російська армія не вчиняє жодних воєнних злочинів; представляючи тих, хто входить до армії агресора, жертвами.

Вона сама зізналася, що не мала можливості переглянути оскароносну стрічку "20 днів у Маріуполі". Щодо фільму Ольги Журби "Пісні Землі, що повільно горить", то вона зазначила, що їй сподобалися "перші 15-20 хвилин, коли люди почали усвідомлювати, що війна вже на порозі... Це був справді потужний фільм", - поділилася Трофімова.

Проте фінальна частина мені не зовсім припала до душі, оскільки в ній, здається, відбувається контраст між українськими та російськими дітьми: українські малюки прагнуть зрозуміти, як вони можуть сприяти створенню кращого майбутнього для України, тоді як російські діти зображені в сценах маршу та виконання військових пісень... це підкреслює загальне сприйняття росіян як агресивних і жахливих осіб, -- висловила свою думку режисерка.

На запитання журналіста Reuters про те, чи є фільм "Росіяни на війні" спробою зняти відповідальність з російських військових на фоні задокументованих воєнних злочинів, таких як Бучанська різанина, внаслідок якої загинуло понад 450 людей у перші дні вторгнення, Трофімова відповіла, що за сім місяців, проведених у батальйоні разом із російськими солдатами, вона не стала свідком жодного випадку вчинення жорстокостей або навіть значного бажання вбивати.

"Те, що я зафіксувала, в значній мірі відображає те, що ви вже спостерігали. Безумовно, у нас є великий обсяг матеріалу, але ми нічого не приховували від глядачів, і мені вдалося відвідати практично всі місця," – зазначила вона.

У бесіді з журналом "Люди Байкала" вона не дала чіткого пояснення, як опинилася в Росії та яким чином приєдналася до російського батальйону. Трофімова розповіла, що познайомилася з Іллею, героєм її фільму, в електричці наприкінці грудня 2022 року, коли поверталася зі зйомок з Підмосков'я.

"Виявилося, що це Ілля, що він із Донецька, що він воює на боці Росії та їде зі шпиталю відвідати свою родину після поранення. Йому дали чотири дні відпустки... ми обмінялися телефонами", -- далі Трофімова розповідає, що у січні 2023 року Ілля їй подзвонив, що його батальйон виводять із фронту до тилу на переформування. А вона "напросилась" із камерою знімати.

"Я кажу -- ти що, зовсім збожеволів, у мене немає дозволу, нічого немає. Він каже -- та нічого, всім пофіг, скажеш, що ти чия дружина. І я поїхала", -- Трофімова на питання, як опинилась на фронті без офіційної прес акредитації та без дозволу Міноборони РФ, каже що просто приїхала на окуповану Луганщину і командир взводу їй дозволив.

Вона також визнає, що порушила основне правило, яке стосується військових кореспондентів: вона перебувала в зоні бойових дій у військовій формі. В міжнародних журналістських нормах чітко прописано, що журналісти повинні бути відокремлені від військових.

"Він наказав, щоб мені надали військову форму, адже 'аби свої не влучили ненавмисно', – підкреслила Трофімова."

Ій вдалося перевезти всі документи спочатку до Москви, а потім до Торонто. Тим часом Мстислав Чернов разом із своїми колегами, ризикуючи своїм життям, займався евакуацією відеоматеріалів. На жаль, їх товариш Мантас Кведаравічюс, литовський режисер фільму "Маріуполіс", став жертвою російських окупантів.

Українсько-російський продюсер Олександр Роднянський висловив думку, що фільм "Росіяни на війні" має за мету виправдати дії російських військових.

«Це нові жертви системи, надіслані, як і безліч їхніх попередників, на загибель у явно неправомірній війні. Вони можуть заплакати, згадуючи загиблих побратимів, обуритися несправедливістю влади, але не ставлять під сумнів право держави відправляти їх на безглузді жертви», — зазначив Роднянський. Він також підкреслив, що герої фільму Трофімової намагаються знайти відповіді на питання про мету війни, «переповідаючи мантри, які звучать на російському телебаченні: "єдиний народ", "брати", "ми на чужій землі, але винні всі"».

"Іноді виникає враження, що цей фільм створено за замовленням розумних представників Міністерства оборони Російської Федерації або ФСБ," – підсумовує Роднянський.

Ольга Журба, яка є режисеркою фільму "Пісні Землі, що повільно горить", висловила думку, що "російські кінематографісти повинні відобразити справжню суть злочинців цієї війни".

Появилася на світ у Москві, а згодом оселилася в Торонто, Канада. Закінчила бакалаврат в Університеті Торонто, де вивчала "Комунікацію, культуру та інформаційні технології", а потім здобула магістерський ступінь в Амстердамському університеті за спеціалізацією "Міжнародні відносини". Виготовила кілька документальних фільмів для Russia Today, присвячених Іраку, Сирії та Конго.

Нагадаємо, режисер фільму "20 днів у Маріуполі" Мстислав Чернов зізнався, що йому і його родині погрожують.