Ігноруючи всі застереження, він вирушив на фронт: військовослужбовець Збройних Сил України розповідає про 100 днів в облозі, емоції після травми та своє нове починання.

З військовою справою Володимир Барнакевич був знайомий ще до широкомасштабного вторгнення, адже у 2019 році проходив строкову службу в прикордонному загоні, а демобілізувавшись, пішов працювати на завод.

В ніч на 24 лютого 2022 року Володимир повернувся додому з-за меж країни. Після важкої подорожі він відразу ліг спати. Коли ж він прокинувся, то виявив, що його рідна земля занурена у хаос війни.

"Чесно кажучи, я навіть не міг уявити, що таке можливо. Це було за межами моїх уявлень," -- зізнається співрозмовник.

Вражений подіями, що розгорнулися навколо, чоловік провів перший день великої війни вдома. Проте вже на наступний день він приєднався до лав армії.

"Я довго розмірковував над тим, що робити далі. Всі навколо радили мені поїхати за кордон. Але, спостерігаючи за всім цим страхом та тим, що чинять м*скалі, я вирішив не слухати нікого і, не повідомивши про своє рішення, пішов добровольцем до військкомату. Найпершою думкою, яка спливала в моїй голові, було бажання захистити дітей і свій народ від усіх цих жахів. У мене велика родина: ми п'ятеро дітей — троє братів і дві сестри," — ділиться своїми переживаннями Володимир.

Чоловік приєднався до 63-ї окремої механізованої бригади, отримавши посаду старшого стрільця. Перше зіткнення з противником сталося швидко: підрозділ Володимира було відправлено на Миколаївщину, у село Благодатне. Протягом ста днів (!) українські військові опинилися в оперативному оточенні ворожих сил.

"Там російські війська повністю зруйнували все: жоден будинок не встояв. Виживати в тих умовах було вкрай важко, адже нас обстрілювали щоденно, як вдень, так і вночі. Навіть спробувати зайняти позиції було практично неможливо, але ми, як завжди, ризикували. Чесно кажучи, страху було небагато. Ми звикли до цього і просто прагнули повернути втрачені території. Найскладніше полягало в тому, що ми не знали, де знаходиться ворог і чим він озброєний. Також було важко з постачанням їжі та води, адже обстріли ускладнювали будь-які спроби доставки. Багато наших побратимів загинули. Ми жили в окопах, виживали як могли та боролися до останнього подиху," -- розповідає військовий.

Після цього відбулися запеклі битви за Бахмут і Луганську область. Ворожі сили там мали свої відмінності.

"В Миколаївській області проти нас були десантники. Вони були дуже добре підготовлені, та вкрай важко їх було звідти вибити. Стосовно Бахмуту, то там вже 50 на 50. Були підготовлені військові, а були й такі, що їх пхали й вони йшли вже просто на смерть", -- каже боєць.

19 квітня 2023 року, без сумніву, став для Володимира найбільш трагічним моментом його життя. Ранком він разом із товаришами вирушив у наступ на ворожі укріплення в Донеччині.

"Коли ми доїхали до лісу, почався обстріл. Я спостерігав, як хлопці, які перебували на техніці, почали падати. Це було надзвичайно страшно, але ми продовжували рухатись вперед. Пізніше ми знайшли укриття, щоб перечекати. Потім знову вирушили в атаку, але через 500 метрів нас знову почали інтенсивно обстрілювати. Наша техніка залишила нас і повернулася назад, адже ворог найбільше орієнтується саме на техніку, яка стає першим об’єктом атаки. Я залишився з двома побратимами і не знав, що робити. Вирішили також повернутись. На зворотному шляху я помітив нашу машину біля дерева. Коли підійшов ближче, трапилася непередбачена ситуація – я підірвався," – ділиться спогадами захисник.

Це була протипіхотна міна. Вибухова хвиля була такої сили, що Володимира підкинуло догори.

"Я впав на землю обличчям вниз і, озирнувшись, зрозумів, що щось не так. Раптом відчув різкий біль і помітив, що кровотеча почалася. Обидві ноги були поранені: одна була відірвана, а інша зазнала серйозних ушкоджень, вся в отворах. Я кілька хвилин залишався на місці, стікаючи кров'ю, адже мої товариші сховалися від вибуху, вважаючи, що обстріл знову почався. Зрештою, вони підійшли до мене і надали допомогу, наклавши турнікет," -- розповідає військовий.

Як тільки Володимира поклали в багажник евакуаційної автівки, чоловік втратив свідомість. Прийшов до тями захисник вже у Харкові.

"Я вже нічого тоді не пам'ятав. Хлопці розказували тільки, що до того, як опинитися в Харкові, я за ніч поміняв чотири лікарні. Коли ж прокинувся, то у мене були сльози. Я розумів, що вже інвалід, що життя моє зруйноване. Підійшли медсестри, заспокоювали мене, казали, що буде все добре, але я тоді цього не розумів", -- зазначає чоловік.

Під час лікування своїх ран Володимир відчував інтенсивний біль і виживав завдяки знеболювальному.

"Думки тоді були різні. Мені хотілося навчитися знову ходити, та, з іншого боку, часто не хотілося нічого. Були думки: "Як ти вийдеш між людей, будеш жити звичайне життя?" Було дуже важко", -- ділиться співрозмовник.

Вирватися з емоційного провалля після поранення допомогла підтримка родини.

"Без сім'ї ніяк не обійтися. З ними все ставалося простішим. Я усвідомив, що життя триває, і потрібно рухатися вперед. Я утримуюсь від вживання алкоголю та наркотиків, як це, на жаль, роблять багато молодих людей. Я прагнув досягти певних цілей," -- ділиться військовий.

День, коли він отримав свій перший протез, залишився в пам'яті як справжнє свято.

"Коли я вперше отримав свій протез, відчув безмежну радість. Я зрозумів, що тепер зможу пересуватися на власних ногах, і мені більше не знадобляться милиці. Це було схоже на справжній день народження, без перебільшення. Так, іноді відчував дискомфорт і натирання, але можливість знову навчитися ходити надавала мені неймовірну енергію і бажання жити далі," -- ділиться своїми враженнями боєць.

Досліджуйте також: Військова служба в заблокованому місті, ракетний обстріл пологового будинку та евакуація за допомогою гелікоптера: розповідь поліцейського з Маріуполя.

Володимир досить швидко навчився ходити, а далі захисника вже було не спинити.

"На початку я був у розгубленості щодо своїх подальших дій та захоплень. Проте згодом знайшов себе у боксі та легкій атлетиці. Бокс приваблює мене своєю ефективністю, а також тим, що тренер завжди готовий підтримати та допомогти. Згодом я вирішив спробувати легку атлетику. Розпочав з стрільби з лука, а потім перейшов до кидання списа, бігу та штовхання ядра," – ділиться своїми думками захисник.

На даний момент військовослужбовець має в своєму активі медалі за біг та успіхи у штовханні ядра на цьогорічному Кубку Воїнів, і Володимир зовсім не має наміру зупинятися.

За словами військового, в української нації є беззаперечна перевага над будь-якими ворогами.

"Це взаємна підтримка — рухатися вперед пліч-о-пліч до самого фіналу. Це підтримка близьких, друзів... Іншими словами, це наша спільність", — підсумував Володимир Барнакевич.

Допомогу для українців з інвалідністю можна знайти на платформі EnableMe Ukraine. Тут ви маєте можливість звернутися до експерта з питаннями та отримати безкоштовну підтримку в спільноті EnableMe.

Нещодавно "ФАКТИ" поділилися розповіддю про захисника Маріуполя Михайла Вернигору, який зумів пережити нелюдські умови полону.