"Найглибша загроза під час перебування в полоні полягає у втраті своєї ідентичності": Максим Буткевич, правозахисник, ділиться своїм досвідом служби на "нулі", перебування в полоні та шляхом до відновлення.

ZMINA зустрілась з Максимом Буткевичем на залізничному вокзалі у перервах між етапами його реабілітації.

Оригінальний матеріал можна знайти на веб-ресурсі "Zmina" за вказаним посиланням.

Вся команда Центру прав людини ZMINA з нетерпінням очікувала цієї розмови, адже нещодавно отримала надзвичайно позитивну новину - правозахисник, один із засновників нашої організації, журналіст і військовополонений Максим Буткевич нарешті був звільнений. Це сталося 18 жовтня цього року під час 58-го обміну військовополоненими, і тепер Максим повернувся після більше ніж двох років перебування в ув'язненні.

ZMINA зустрілася з Максимом на залізничному вокзалі під час пауз між етапами його реабілітації. Вони обговорили участь у бойових діях на "нулі", понад два роки перебування в полоні та нові усвідомлення, які правозахисник здобув під час ув'язнення. Крім того, вони торкнулися теми реабілітації військових після повернення з полону та труднощів, з якими стикаються ветерани при адаптації до цивільного життя.

Я усвідомлював, що якщо російські сили отримають перевагу, то права людини на цій землі опиняться під загрозою.

Максиме, ти понад 20 років займаєшся правозахистом, а з початком повномасштабного вторгнення приєднався до ЗСУ. Що спонукало тебе, як правозахисника, змінити сферу діяльності і піти у військо?

Це надзвичайно важливе питання. Нещодавно я помітив, що за час моєї відсутності в медіа з'явилося чимало інформації про мене. У деяких статтях стверджувалося, що я є пацифістом. Проте я не можу назвати себе таким. Хоча я дійсно не підтримую насильство як спосіб вирішення конфліктів, служба в армії, безумовно, пов'язана з убивствами. Це створює для мене серйозну моральну та етичну дилему.

Ситуація, в якій ми опинилися 24 лютого 2022 року, поставила нас перед вибором: або допустити знищення нашої свободи, або боротися. Інакше нас би змусили відмовитися від власної активності, змусили б бути слухняними, лише їсти, пити, спати, боятися і робити те, що нам скажуть. Така була б наша перспектива. Тож нам довелося опиратися, щоб врятувати свою свободу. Для мене це те, що сутнісно притаманне людині. Це справді те, що робить її людиною - свобода, усвідомлення своєї свободи, і сенс, який ця свобода приносить.

Я чудово розумів, якщо росіяни візьмуть гору, то захисту прав людини більше на цій території не буде. Це буде неможливо. Ми дуже довго боролися за ці права, які маємо нині. Щось нам вдавалося, щось ні, проте, якби вони прийшли на ці території, усе було б знищено. Зрештою, якщо говорити егоїстично, багато років мого життя, власне, основне, чим я займався багато останніх років, всі здобутки, всі досягнення, були б знищені.

Як ти потрапив до армії, зокрема до 210-го окремого спеціального батальйону "Берлінго"?

Я закінчив військову кафедру у студентські роки і був офіцером. В армії людей після військової кафедри називають "піджак", тобто це людина, яка має офіцерське звання, проте в неї відсутній досвід служби, а досвід бойових дій й поготів.

24 лютого ввечері я відвідав військкомат, прагнучи знайти тероборону і стати її частиною. Під час спілкування зі співробітниками уточнили моє військове звання. Я зазначив, що закінчив військову кафедру і маю звання лейтенанта, але, на жаль, нічого не пам’ятаю з військової служби, не знаю і не вмію. Проте я був готовий взяти лопату і працювати, як буде потрібно.

Врешті-решт, під Києвом розпочалися бої, і на околицях вже можна було побачити російські війська. Я заздалегідь підготував свій рюкзак, придбав кілька необхідних речей, а також дорожню Біблію, щоб мати можливість завжди її мати при собі, і був готовий до служби. Варто зазначити, що під час моєї відсидки віра стала одним із тих опор, які підтримували мене. Раніше я не ділився цим, адже це було більше моєю особистою справою. Я не підтримую нав'язування будь-чого, навіть в релігійній сфері. Однак варто розрізняти нав'язування і проповідь. Багато моїх друзів і знайомих не знали про моє ставлення до віри. Тепер я частіше згадую про неї, адже в мені і в світі відбулися певні зміни.

Ми не були готові до захоплення, ми готувалися стати "двохсотими" чи "трьохсотими".

У тебе є відчуття, що якісь вищі сили допомогли тобі пережити полон? Чи це були твої внутрішні сили?

У мене є таке відчуття. Але і віра, і внутрішні сили в моєму розумінні взаємопов'язані. У мене є відчуття сенсу. Воно невіддільне від сенсу життя, сенсу порятунку. Є відчуття, спрощено кажучи, що це все не просто так.

Під час одного з допитів у мене намагалися взяти паролі від фейсбука і пошти. На той момент я ще не знав, що мій фейсбук, на щастя, деактивували друзі. Але в будь-якому разі у мене стояла двофакторна перевірка, тож я сказав, що вони не зможуть увійти в мій фейсбук, адже телефон був ними втрачений. А також додав, що, можливо, пароль вже поміняли, а я зараз дам старий пароль і вони вирішать, що я їх дурю. А потім почнуть з мене вибивати реальний, а я його не знатиму. Вони питають: "Хто поміняв?". Кажу: "Друзі, яким я залишив паролі".

Я залишив своїм друзям паролі на випадок, якщо раптом стану "200". Це щоб вони змогли зайти на мою сторінку і сповістити про це, а також увійти до моєї електронної пошти та налаштувати автоматичну відповідь на листи — щось на кшталт: "На жаль, отримувач не може прочитати ваш лист, оскільки він загинув". Завжди прикро, коли люди коментують пости тих, кого вже немає серед нас. Один слідчий дивився на мене широко розкритими очима і запитав, чи я справді думав про можливість стати "200". Я відповів, що це війна, і ми вирушили на фронт. Були моменти, коли я міг стати "200", і, звісно, я про це замислювався, як і всі, хто виходить на "нуль".

Отже, ти розглядав можливість того, що твоє життя може обірватися на полі бою?

На мою думку, кожен, хто прагне до "нулю", на певному рівні - свідомо чи підсвідомо - обмірковує, що станеться, коли він досягне "300" або "200". Проте я не зустрічав багато людей, які б задумувалися про те, що може трапитися, якщо вони потраплять в полон. Ми не були готові до цього сценарію. Як наслідок, коли ми опинилися в полоні, це стало для нас справжнім шоком.

Ми формуємо себе через вибори, які робимо в житті. Кожен наш вибір у теперішньому визначає, ким ми станемо в майбутньому. Неодноразово, перебуваючи у в'язниці, в СІЗО та колонії, я разом з хлопцями обговорював, що сталося з нами і чому. У моєму підпорядкуванні було двадцятеро бійців, адже я служив командиром взводу в 210 окремому спеціальному батальйоні "Берлінго" Збройних сил України. Проте, під час полону мої товариші часто наголошували: "Ми не знаємо, яким ти був командиром, і, чесно кажучи, я також не маю уявлення. Це можуть оцінити лише мої підлеглі". Вони радили мені зосередитися на роботі з інформацією або на допомозі людям, мовляв, це те, у чому я справді сильний, і це могло б принести більше користі всім нам, ніж моє перебування в Луганському СІЗО. Загалом, від усіх цих зусиль було б більше користі, аніж від бездіяльності у в'язниці.

Хоча я маю зазначити, що не вважаю цей період втраченим. Іноді мої товариші відчували, що час пройшов безслідно, ніби вони були в полоні. Проте у мене не виникало такого відчуття. Розмірковуючи про те, які рішення я приймав на початку вторгнення, я зрозумів, що не було жодного помилкового вибору. Є моменти в житті, про які я шкодую, але не в контексті цього досвіду. Тут я діяв абсолютно правильно.

Як ти дійшов до висновку, що час, проведений у неволі, не є для тебе втраченим?

Це, безсумнівно, період втрат. Це час, коли ми стикаємося з нестачею чогось глибоко людського і особистого. Найгірша небезпека в полоні полягає у втраті частини власної сутності. Я намагався усвідомити, які уроки я можу винести з цього досвіду, що може в подальшому допомогти мені, а також як я можу краще підтримувати інших у їхніх труднощах.

Під час перебування в полоні я отримав багато нових знань про людей, світ навколо і, безумовно, про порушення прав людини. Мої польові спостереження тривали 2,5 роки. Раніше я не мав спеціалізації в галузі пенітенціарної системи та її проблем, але під час полону я значно поглибив своє розуміння цієї теми, осягнувши її основи значно глибше і ширше.

У мене також була можливість структурувати свої думки та переконання, усвідомити, як вони переплітаються, і оцінити, наскільки мої позиції обґрунтовані. Я задумався над своїм ставленням до різних аспектів життя, чи є достатні підстави для моїх думок і висловлювань. Це дало мені змогу визначити, які цінності та пріоритети мають бути в основі моїх дій і життєвих рішень.

У неволі мої думки невпинно поверталися до людей, про яких я не мав можливості замислитися у звичайному житті.

Як правозахиснику, тобі були закладені основи важливих цінностей, що стосуються прав людини. Чи змінилися вони у процесі перебування в ув'язненні?

На мою думку, мої цінності стали ще більш міцними. У щоденному житті ми постійно оточені безліччю подій, інформаційних потоків та занять, і часом нам просто не вистачає можливості поглянути на деякі аспекти з нової точки зору – більш широкої чи висхідної.

І в полоні я дуже швидко, буквально в перші дні, подумав, що у мене тепер з'явився шанс це зробити. Я намагався внутрішньо робити якісь речі, на які в мене бракувало часу роками. У полоні я постійно думав про тих, про кого не встигав належним чином думати в цивільному житті. І не лише. Зокрема, я також молився. Тим паче, це - чи не єдине, що я міг зробити для багатьох чудових людей.

Після півтора року в полоні, коли мені нарешті випала можливість читати, я знову поринув у світ книг, як і раніше. Окрім творів російською та українською мовами, я також натрапив на кілька англомовних видань, які дісталися мені від інших. Завдяки цим книгам і складанню текстів у своїй уяві, я намагався зберегти мовні навички якомога більше. У моєму блокноті я фіксував усі прочитані книги.

Що саме ти читав? Які книги найбільше запам'ятались?

Під час мого перебування в колонії я натрапив на бібліотеку, де можна було знайти найрізноманітніші книги. Мене особливо вразила праця професора Звегінцева "Теоретична та прикладна лінгвістика", видана в 1968 році. Я перечитав її півтора рази, і вона відкрила для мене нові горизонти. У цій бібліотеці я також виявив безліч інших видань — з зоопсихології, філософії, богослов'я та художньої літератури. Наприклад, я нарешті дійшов до Чехова, на якого раніше не вистачало часу. Багато творів я перечитав, і вони зазвучали для мене зовсім інакше. Там також були україномовні книги — як оригінальні твори українських авторів, так і переклади видатних іноземців. На жаль, їх прибрали навесні та на початку літа цього року.

Ще у СІЗО першою книжкою, яка заслуговує на цю назву, був "Новий Завіт і Псалтир", який випадково, за дивним збігом обставин потрапив до нашої камери, і який я перечитав разів 15, мабуть. До речі, іноді ми читали вголос, тому що не всі, хто був в камері, могли читати. Один товариш, військовополонений був поранений і майже втратив зір, інший в'язень - за віком не міг цього робити. Загалом за час ув'язнення я прочитав понад десятки книг, 50, думаю, мінімум. У колонії, коли працював, золотим для мене часом були 40 хвилин перед відбоєм. Я вкладався на свою "пальму" - спальне місце на верхньому, другому ярусі нар, і читав свої 40 хвилин перед тим, як вимкнуть світло.

У слідчому ізоляторі та колонії ми також займалися англійською мовою. Це був мій перший досвід викладання. Один з моїх "учнів" демонстрував вражаючі результати. Він настійно рекомендував мені запатентувати цю методику, оскільки в умовах СІЗО ми вивчали мову без традиційних матеріалів — без текстів, ручок і паперу. Ми просто запам'ятовували слова за спеціальною системою, використовуючи все, що було під рукою.

Наприклад, у нас був фільтр від цигарки, горілий сірник, обривок від цигаркової пачки, і так я пояснював структуру речення - куди переноситься допоміжне дієслово тощо. Ми вчили англійську через тексти пісень. Я раптом виявив, що пам'ятаю абсолютно несподівані тексти пісень, хоча і дуже мало. Виявилось, що текст однієї відомої англомовної пісні, яку я пам'ятав, прекрасно підходить для вивчення Present Continuous.

Максим Буткевич, один із співзасновників Центру прав людини ZMINA, під час розмови з журналістом. Фото: Людмила Тягнирядно.

Повернімося до твоєї служби. Яке завдання чи бій тобі найбільше запам'ятався?

Моя участь у бойових діях складалася з двох етапів: перший відбувався на Київщині, в районі Ірпеня та Ворзеля, неподалік Житомирської траси, а другий — на сході України. Нашому підрозділу було доручено підтримати Національну гвардію в конкретному секторі на Київщині. Коли ми приїхали на блокпост на своїх автомобілях, виявилося, що це не звичайний блокпост, а позиція "нуль", і всього за кілька сотень метрів знаходилися російські війська. Так ми опинилися на "нулі" в Київській області.

На тому кінці вулиці, де ми зупинилися, були розбиті аптека, "Нова пошта" та кілька будинків, що стали жертвами танкових обстрілів російських військ. Поряд з нами лежало тіло цивільного, який намагався втекти від обстрілу, але не встиг; його нога відділилася. Лише через кілька хвилин після нашого прибуття, коли ми навіть не встигли підготувати гранатомети, з боку ворога на великій швидкості виїхав БТР, який став навпроти нас і відкрив вогонь з великокаліберного кулемета, стріляючи прямо по вулиці. Цей момент назавжди закарбувався в пам'яті — наш перший безпосередній контакт з ворогом. Також запам'яталися моменти, коли, звільняючи наші населені пункти, ми зайшли в Михайлівку-Рубежівку. Місцеві жителі зустрічали нас зі сльозами на очах, даруючи квіти та банки з томатним соком — тим, що в них залишилося після місяців окупації. Це було по-справжньому вражаюче. Відчувалося, як сильно люди нас чекали.

Другий досвід пов'язаний із виїздом на Схід. Нам надійшло розпорядження виїхати для підсилення наших підрозділів, які забезпечували оборону на Донбасі. Це був абсолютно новий досвід, оскільки ми опинилися на відкритих степових просторах, де частина нашого озброєння виявилася малоефективною. Наприклад, те, що раніше стало нашою перевагою в міських боях, тут виявилося зовсім неактуальним. Ми виконували функції звичайних сухопутних військ, реалізуючи поставлені перед нами завдання.

Спершу ми втратили зв'язок з раціями, а вранці стало очевидно, що ми майже опинилися в оточенні.

Розкажи, будь ласка, коли і за яких обставин ти потрапив у полон?

Ми отримали бойове розпорядження висунутися в село Мирна Долина Луганської області. Поруч з селом ліси, досить складний рельєф, тобто не степ, а яри. Прибувши на місце, ми одразу ж, увечері, потрапили під щільний мінометний обстріл. Вогонь був всю ніч.

На ранок село виглядало зовсім інакше, ніж вчора ввечері. Багато чого було знищено. Ранок приніс затишшя, і ми отримали команду вирушити та зайняти спостережні пункти вздовж траси, що простягалася від Лисичанська на північ до Золотого на південь. Ця дорога була стратегічно важливою для нас. Наше завдання полягало в спостереженні, і в разі виявлення ворожих сил ми мали про це доповісти. Однак без вказівки ми не мали права вступати в бій. У той час, коли нам передавали наказ, розпочався черговий мінометний обстріл, і під його звуки ми вирушили на спостережну позицію.

У певний момент ми зіткнулися з серйозними труднощами в комунікації. Рації, які були в нашому розпорядженні, не відзначалися достатньою якістю, їх було обмаль, до того ж, очевидно, діяли ворожі системи радіоелектронної боротьби. Як додаткову проблему, дорогою на СП у нас швидко закінчилася вода, і це було особливо критично, адже на дворі стояло пекуче червневе тепло. Через кілька годин ми зовсім втратили зв'язок. Навіть ті рації, які нам надали, не вловлювали жодних сигналів. А вже вранці ми помітили, що в сусіднє місце прибуло велике скупчення людей і ворожої техніки.

Коли ми вирушали до Мирної Долини, стало очевидно, що опинилися в майже оточеній ворогом зоні. Це нагадувало ситуацію, коли ми входили в пляшку через вузьке горло, а навколо нас простягалася територія, що контролювалася супротивником. Ми усвідомлювали, що це не віщує нічого доброго, але мали наказ, і його потрібно було виконати. Згодом, на стартовому пункті, коли помітили маркування "О" на техніці, зрозуміли, що це ворожі сили. На той момент ми вже не могли виконати наказ, не могли доповісти про ворога, оскільки зв’язок був відсутній. Вступати в бій не було наказано і не мало сенсу, враховуючи співвідношення сил, тому стало зрозуміло, що потрібно відступати.

І тут на зв'язок вийшов один із бійців сусіднього підрозділу, який нас і привів на спостережний пункт. Він сказав, що увесь район перебуває в оточенні, але кільце ще не замкнуте. Тому нам варто спробувати вийти за його орієнтирами. Ми пішли. Чесно кажучи, було відчуття, що щось відбувається не так, але часу добре подумати про це не було, та й інших варіантів також. Ми вже декілька днів були майже без сну, майже добу без води, втомлені, в моєму підрозділі були люди з проблемами зі здоров'ям. І цей військовий запустив сигнальну ракету, що було дуже дивно в умовах майже оточення. Нам треба було перебігти через поле до лісосмуги, з якої пішла "сигналка". Коли до лісу лишалося кілька десятків метрів, він нам сказав, що йому прикро, але з вчорашнього вечора він у полоні, а ми зараз на прицілі, і якщо не складемо зброю, нас просто вб'ють.

Які емоції охопили тебе в ту мить?

Навколо нас простягалося безкрає поле. Не було ні можливості впасти, ні місця, де можна було б заховатися чи втекти. Ми вже не виконували жодної бойової місії - нікого не прикривали, нічого не охороняли. У моєму підпорядкуванні було вісім хлопців, і я несу відповідальність за їхню безпеку. Тож я дав команду скласти зброю.

Пізніше той юнак, який супроводжував нас, залишився з нами в одній камері. Його змусили до цього через фізичний тиск і насильство. Але найцікавіше, що він вірив, що, змусивши нас здатися, врятував нам життя – так стверджували росіяни. Можливо, в цьому є частка істини, але мені важко на це судити.

Правозахисник, співзасновник Центру прав людини ZMINA, журналіст та колишній військовополонений Максим Буткевич. Фото: Людмила Тягнирядно

Як з вами поводились росіяни?

Вони миттєво забрали наші документи, мобільні телефони та різні цінності. Наприклад, у мене забрали бездротові навушники, хтось втратив годинник, а в когось ще щось. Один із російських солдатів поцікавився, кому належать навушники. Я сказав, що це мої, на що він запитав, чи віддаю я їх йому.

Коли ти опиняєшся на колінах із зав'язаними руками під дулом автомата, здається, що готовий віддати будь-що. Але я відповів категорично: "ні". Ця відповідь вразила його, навіть трохи збентежила. Я пояснив, що це дарунок від людини, яка мені близька, і "подарунки не повертаються". Він кивнув, але, здавалося, не знав, як діяти далі.

Очевидно, вони намагалися уникнути усвідомлення того, що фактично крадуть речі у полонених. Я сказав йому, що, напевно, йому доведеться знайти більш «привабливе» визначення для цього, ніж реальність. Пізніше, на іншій позиції, інший солдат забрав залишки, наприклад, новий, хоча й недорогий китайський тактичний годинник. Він вже не переймався, як це називати — просто брав усе, що йому траплялося. Також один з бійців, у якого ще був бронежилет, позбувся його, оскільки його попросили не повідомляти про це їхнім командирам. Як ми зрозуміли, у них у той момент була ще гірша ситуація. І, звичайно, з нас зняли взуття — наступні кілька місяців ми провели в шкарпетках.

Чи були росіяни в курсі твоєї особи та твоєї діяльності в мирному житті? Чи позначилася твоя робота в сфері правозахисту та журналістики на досвіді перебування в полоні?

Через кілька днів у СІЗО до мене почали проявляти особливу увагу. А в момент затримання ставлення до мене було цілком адекватним. Під час подорожі до пересадного пункту росіяни запитали, хто з нас є офіцером, і я відповів. Вони хотіли зняти відео, на якому я б критикував своє командування. Я відмовився виконувати їхнє прохання, зазначивши, що, безумовно, вони можуть мене змусити, але тоді буде видно, що це сталося під примусом.

Нас змусили стати на коліна з перев'язаними руками і принижували словами, вдаючись до залякувань.

Де ви вперше опинилися, коли вас захопили в полон?

В кінці дня нас привезли до напівзруйнованого будинку, де ми змушені були провести ніч на холодному бетонному підлозі. Незабаром з'явився офіцер у балаклаві, який займав вищу позицію, і всі його слухались без заперечень. Він змусив нас стати на коліна з зв'язаними руками і почав розмову, провокуючи хлопців на емоційні сплески, знущаючись з нас словесно, прагнучи продемонструвати свою уявну "вищість".

Він запитував, у кого є дружини за кордоном, скажімо, у Польщі, Німеччині чи Туреччині. Потім починав детально ділитися своїми хворобливими фантазіями про те, що місцеві чоловіки в даний момент роблять з їхніми жінками, включаючи найінтимніші подробиці. Він малював жахливі картини примусового групового, орального та анального сексу. Було очевидно, що у нього є серйозні сексуальні проблеми. Він погрожував нам, що нас можуть засудити на 10-15 років і відправити до колонії, де відбуваються "сексуальні утіхи", і що в підсумку ми повернемося до Києва без передніх зубів, пояснюючи, чому саме так.

Після цього нам подали армійські сухі пайки, і наші руки звільнили лише тоді, коли ми один за одним, під наглядом автомата, наближалися до обрізаної зверху прозорої пластикової бочки, що стояла в кутку, щоб полегшити свої потреби.

Слід зазначити, що згодом до нас почали ставитися більш спокійно, без принижень. Я, чесно кажучи, намагався уникати конфліктів. Вибрав для себе певну стратегію: мені нема чого приховувати, але й не варто грати чужу роль. Коли виникали ризиковані та провокативні розмови, я намагався перевести їх у своє русло, аби хлопці не потрапили під удар.

Чи стикалися ти або твої друзі із насильством з боку російських військових?

Пізніше, коли прибули нові військові у формі, нас по одному запрошували в сусідні кімнати для розмови про службу та записували з нами відеоматеріали. Це нагадувало допит. Один з бійців, коли його вивели на розмову, зізнався, що не пам'ятає позивних своїх командирів. Після цього його кілька разів ударили дерев'яним крюком. Я одразу ж звернувся до хлопців, зазначивши, що оскільки ми не маємо ніякої конфіденційної інформації, на таких допитах потрібно говорити все, щоб зберегти себе.

Мене лякали ямою, що знаходилася в задньому дворі. Сказали, що можуть привести мене туди і продемонструвати тих, хто "не усвідомлював, як слід себе вести".

Був один запам'ятовуючий момент, коли ми знімали відео. Один з них сказав іншому: "Дивись, він дійсно журналіст, адже висловив те, що вважав за потрібне, а не те, що ми хотіли почути." Пізніше згадуваний раніше офіцер у масці читав нам фрагменти з послання Путіна, здається, від 22 лютого 2022 року, де він коментував ситуацію в Україні. Ті, на кого вказував офіцер, мали точно переказувати ці фрагменти, і якщо хтось помилявся чи запинався, мене карали дрючком. Я був єдиним офіцером, командиром, і цей "поціновувач історії по-путінськи" явно мав до мене неприязнь. Я вирішив, що краще, аби страждав я, ніж мої хлопці.

Після цього нас знову перевезли і викинули на холодну бетонну підлогу. Тут з нас зняли пов'язки з очей, розв'язали руки, і ми зрозуміли, що опинилися в камері. Пізніше принесли старі, порвані матраци та рушники, на яких був штамп Луганського слідчого ізолятора. Так ми дізналися, де знаходимося. В цілому я провів в ізоляції рік і три місяці, до вересня 2023 року.

6 березня 2023 року, під час засідання окупаційного суду в Луганській області, тобі було винесено вирок у вигляді 13 років позбавлення волі. Тебе звинуватили у "жорстокому ставленні до цивільних осіб і використанні заборонених методів у рамках збройного конфлікту". Яким чином з'явилася ця стаття?

У Луганському слідчому ізоляторі нас активно допитували представники різних структур — як у військовій формі, так і в цивільному одязі. Вони цікавилися переміщенням нашого підрозділу, уточнювали, де ми перебували і в які дати. 16 липня я зустрівся з двома слідчими: один був у цивільному, а інший — в нестандартному камуфляжі. Один із допитувачів запитував про діяльність фонду Сороса в Україні, прагнув, щоб я дав інтерв'ю для якогось неназваного "шанованого міжнародного медіа", в якому мав би розповісти про цю тему. Я відповів, що не бажаю давати інтерв'ю, але в разі примусу можу поділитися тим, що знаю: про підтримку українським представництвом фонду проєктів, пов'язаних із децентралізацією, місцевим самоврядуванням, правовою допомогою та академічними публікаціями.

Йому вся ця розмова не дуже сподобалась, і тоді я вперше почув: "Мы тебя посадим". Ця обіцянка набула конкретних рис через місяць, 13 серпня. Мене витягли на допит, де люди у формі із закритими обличчями посадили мене так, щоб я бачив лише підлогу, було дискомфортно, вони різними способами виводили з рівноваги, залякували. Потім мені сказали, що є три варіанти: перший - підписати все, що мені дадуть, не читаючи, і це буде зізнання у скоєнні воєнного злочину, мене засудять, і потім поміняють; другий - я відмовляюсь підписувати документи, мене вивозять на "слідчий експеримент", де я начебто намагаюсь спробувати втекти і мене вбивають; і третій варіант - я сидітиму без будь-якого обміну невідомо скільки, точніше - скільки вони захочуть. Відповідно, якщо я не співпрацюватиму й нічого не підпишу, то цілий не вийду, ні фізично, ні психологічно. Вони сказали, що в 45 років можна вже й закінчувати життя. Якщо я з цим погоджуюся, то вони мене виводять у задній двір, дають закурити, зателефонувати додому і після цього, власне, застрелять.

Один із допитуючих запитав, чи бажаю я ще пожити. Я відповів, що так, якщо буде на те Божа воля. Він ухопився за цю відповідь і, дізнавшись, що я християнин, заявив: "Нам це не цікаво, ми не християни". Після цього вони почали переписувати протокол допиту, плуталися у деталях мого "злочину". Згодом я дізнався, що звинувачення полягало в тому, що я нібито вистрілив з гранатомета у житловий будинок, де перебували люди, і в результаті цього дві жінки отримали поранення. За їхніми словами, неважливо, що було написано на папері, адже без моїх свідчень вони могли мене засудити. Мені сказали, що якщо я швидко підпишу документи, їх відразу направлять прокурору, а потім до суду, і вже в жовтні я зможу повернутися додому – мене поміняють.

Пізніше, коли вони дооформлювали мою справу, то повезли мене в Сєвєродонецьк до будинку, в який я начебто вистрілив. Мені сказали підняти руку, показати на конкретне вікно, сфотографували мене, сказали показати на яму, запам'ятати адресу. На питання, про що це все, відповіли, що потім про все дізнаюся. Єдине, на чому я тоді наполягав, наскільки в тій ситуації взагалі можна було наполягати, що я не свідчитиму проти когось, лише проти себе, і щоб справа була без трупів.

Я не мав жодних сумнівів, що не буду проводити увесь цей час за ґратами.

Як ти відреагував на вирок - 13 років позбавлення волі?

Для мене це було очікувано. Ми з хлопцями в камері думали, скільки мені дадуть. Вони були оптимістичнішими. Я ж очікував 12-15 років, вважай, як і дали. Але я сподівався, що незабаром буде обмін, і мене обміняють. Тому в будь-якому разі я розумів, що стільки сидіти не буду. Я не мав жодних сумнівів, що не буду проводити увесь цей час за ґратами..

Під час однієї з так званих слідчих дій співробітник Слідчого комітету Російської Федерації сказав, що українська сторона саджає росіян на великі терміни за звинуваченнями у "незаконному перетині державного кордону організованою групою осіб зі зброєю з метою відторгнення частини території на користь іншої держави". Тобто за це, і за воєнні злочини дають великі терміни, і тому, щоб цих їхніх військових можна було поміняти, їм, мовляв, треба було засудити нас на схожі довгі терміни.

Чи ти ознайомлений із тим, як склалася доля твоїх товаришів, з якими ти опинився в полоні?

Двох поміняли наприкінці 2022 року, один, на жаль, пізніше загинув, захищаючи нашу країну, нашу свободу. Ще двох поміняли цього року. Інші залишаються в полоні. Нікого з них не засудили. Вони перебувають у статусі військовополонених.

З твого досвіду, що тобі допомогло пережити полон і повернутися додому?

У мене ніколи не було сумнівів у тому, що про мене не забули, що люди докладають зусиль, аби мене звільнити, що вони думають про мене та моляться за моє благополуччя. Я постійно прагнув зайняти свій розум. Я намагався осмислити минулі досвіди, встановити певні внутрішні зв'язки між своїми переконаннями, вірою та діями.

Я проводив глибокий аналіз свого існування, намагаючись зрозуміти його суть. Розмірковував про те, як поліпшити свої вчинки, вивчав власні помилки та визначав пріоритети в тому, що справді має значення. Прагнув підтримувати знання англійської та української мов, уявляв собі різні колонки та виступи, зачитуючи їх у думках, формулював свої ідеї, пригадав людей, які стали частиною мого життя.

Ти зараз знаходишся в процесі відновлення після полону. Якими є етапи цього процесу, які його складові, та якою мірою він є результативним?

Це цікавий процес. Я, чесно кажучи, думав, що все буде швидше і формальніше. Реабілітаційний процес можна умовно поділити на чотири види діяльності: перший - це, власне, медична реабілітація, обстеження, діагностика і розуміння, що людина винесла з собою з полону в плані здоров'я; другий напрям - психологічний, коли з тобою працюють психологи і намагаються повернути в більш вільний контекст; третій напрям - адміністративний, він пов'язаний з відновленням вкрадених документів, всілякими адміністративними штуками; і четвертий - це, звісно, робота з правоохоронними органами й встановлення обставин полону. Ці чотири напрями намагаються втиснути у досить короткий часовий проміжок, тож графік є насправді досить щільним.

В даний момент я намагаюся визначити, де зможу принести найбільшу користь.

Які в тебе плани на період після завершення реабілітаційного курсу?

У мене ще є час подумати. Людина після полону і лікування має право на 30-денну відпустку, щоб долікуватися. Протягом цього часу буду думати, чого я хочу досягти в найближчій перспективі, чи радше - як краще й ефективніше досягти цього. Я зараз намагаюся дати собі раду з тим, щоб зрозуміти, де я буду кориснішим і в якому статусі.

Правозахист залишиться невід'ємною частиною мого життя, і я планую займатися ним ще довгі роки, можливо, навіть все життя. Це питання для мене настільки важливе, що я просто не можу його ігнорувати. Я не відступлю від таких тем, як вимушена міграція, біженці, внутрішньо переміщені особи, переселенці, а також проблеми дискримінації, ксенофобії та ненависті. Водночас, я усвідомлюю необхідність зосередитися на аналізі пропаганди, роботі з інформацією, розвитку критичного мислення та адекватному сприйнятті реальності. Проте, найближчим часом моїм пріоритетом стане питання визволення наших військових і цивільних осіб з полону.

Максим Буткевич майже 20 років присвятив правозахисній діяльності. Був координатором Проєкту "Без кордонів", а також співзасновником Центру прав людини ZMINA та "Громадського радіо". Протягом багатьох років виступав одним з організаторів та ведучих показів і подій Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA.

Правозахисник виступав з лекціями про права людини, про мову ворожнечі, про біженців для журналістів, активістів та владних структур в Україні та в інших країнах. Працював в офісі Управління Верховного комісара ООН у справах біженців в Україні.

Після початку повномасштабної війни у березні 2022 року Буткевич вступив до лав ЗСУ, а до російського полону потрапив у червні того ж року.

На Максима Буткевича була сфабрикована кримінальна справа. 6 березня 2023 року нелегальний "суд" в окупованій частині Луганської області виніс вирок правозахиснику та військовому, засудивши його до 13 років позбавлення волі. Його звинуватили в тому, що, перебуваючи в Сєвєродонецьку, він нібито поранив двох жінок, вистріливши з гранатомета у під'їзд житлового будинку.

Апеляційний суд в Москві залишив вирок чинним, однак ухвалив зарахувати до терміну ув'язнення частину часу фактичного тримання під вартою - з 19 серпня 2022 року.

У березні 2024 року Верховний суд РФ залишив без змін 13-річний вирок полоненого правозахисника і військовослужбовця. На судовому засіданні він розповів, що змушений був обмовити себе під погрозами тортур. Російські судді відмовилися долучити до матеріалів справи докази того, що Буткевич узагалі не був на місці ймовірного скоєння злочину, і взагалі в Сєвєродонецьку, ні у вказаний у "справі", ні в будь-який інший день війни. Не взяли до уваги й заяву правозахисників, що він обмовив себе через обіцянки швидкого обміну та погрози тортурами.

Судову розправу над Максимом Буткевичем засудили українські правозахисні організації, Amnesty International, Human Rights Watch, "Меморіал", депутати ПАРЄ та інші організації.

Російський "Меморіал" визнав Максима Буткевича політичним в'язнем.

У листопаді 2022 року Максим Буткевич став лауреатом чеської премії "Історії несправедливості". Оскільки він не зміг бути присутнім на церемонії, його нагороду в Празі отримав батько Олександр. У 2023 році Максим отримав Спеціальну відзнаку нагороди імені Анни Франк, що визнає його внесок у людську гідність і толерантність, від посольства Нідерландів у США, а також Національну правозахисну премію, яка присуджується українською платформою "Правозахисний порядок денний".