Висотна будівля на піщаній основі. Як донести до учнів основи фізики?
Тепер розглянемо ситуацію з освітою у сфері фізики в нашій країні: абітурієнтів немає, вчителів, здатних їх підготувати, також не вистачає, а тих, хто міг би навчити вчителів, ще менше. Політична воля для змін абсолютно відсутня. Це, якщо говорити в загальних рисах. Однак існують певні оази, де традиції підготовки молодих фізиків світового рівня все ще живі; там виховують призерів міжнародних олімпіад і змагань. Хоча такі випадки не є рідкістю, вони не впливають на загальну картину в державі. На щастя, досвід, знання і розуміння того, як має відбуватися навчання, все ще зберігаються. Можливо, в майбутньому це стане актуальним і затребуваним. Наразі ж наші нечисленні молоді фізики в основному реалізують свої здібності у розвитку іноземних проектів: у науці, виробництві та наукоємних підприємствах.
Колись випарується, як роса на сонці, державний менеджмент, побудований на принципах соціалізму (спадок СРСР) та бандитизму (спадок 90-х). Прийдуть люди, які знають і люблять свою справу та країну. Можливо, це будуть випускники тих осередків, де зберігається оце: "знати й любити свою справу та країну". Тоді вийдемо зі своїх криївок, роздамо збережений досвід -- беріть, люди, користуйтеся. Війна підганяє нас -- треба не колись, а зараз, бо оте "колись" може не настати. Але це інша розмова.
Яким чином можна навчити, підготувати та виховати кваліфікованих спеціалістів у галузі природничих наук — фізиків, хіміків, біологів, інженерів і технологів? Як забезпечити, щоб усі члени суспільства мали базові знання в цій сфері? Як досягти того, щоб розуміння трифазного струму стало для людей настільки ж звичним, як і знання про манікюр? У цій дискусії я зосереджуся на трьох ключових ідеях, які, на мою думку, допоможуть краще зрозуміти ситуацію.
Першочергово. Систематична та масова підготовка цих фахівців буде доцільною лише за умови, що суспільство має до них потребу.
Вчитель може поділитися лише тим досвідом, який здобув сам.
Третій аспект. Природниче мислення формується на основі особистого досвіду.
На сьогоднішній день ситуація така, що лише обмежена кількість людей усвідомлює критичну важливість підготовки технічних фахівців для країни, її обороноздатності та економічного розвитку. Суспільний запит на це практично відсутній: випускники шкіл не прагнуть вступати на технічні спеціальності у вищих навчальних закладах, батьки не асоціюють майбутнє своїх дітей із цими професіями, а політики не готові серйозно займатися цією темою, оскільки вона пов'язана з безліччю труднощів і не завжди приносить визнання. Виборці, в свою чергу, більше схильні до популістських обіцянок, ніж до реальних дій. Лише малий відсоток зацікавлених осіб намагається щось змінити, використовуючи обмежені ресурси, адже серйозної підтримки з боку держави немає. На мою думку, це хибний шлях. Якщо потрібно збудувати хмарочос на нестійкому піщаному ґрунті, спочатку потрібно знайти належні ресурси, оскільки пісок має властивість осипатися, а хмарочос не є простою дитячою іграшкою. Створення надійного фундаменту є витратним процесом. Намагання звести високу будівлю без якісних матеріалів призведе до імітації діяльності, розкрадання наявних обмежених ресурсів і, зрештою, до краху всього проєкту, оскільки без відповідного фундаменту хмарочос не витримає навантаження.
Впровадження запитів на технічних фахівців я б назвав ключовим напрямком. Це передбачає створення великої кількості високооплачуваних вакансій для інженерів, технологів і науковців. Що цікаво, таких позицій є чимало, проте інформація про них залишається в тіні. Важливо також формувати в медіа образи успішних молодих людей, які отримали якісну технічну освіту і завдяки цьому зробили значний внесок у світ, подолавши виклики і досягнувши фінансової стабільності. Мета полягає в тому, щоб молодь, яка заходить до клубу і випадково згадує: "до речі, я інженер", ставала зіркою вечора. Адже наразі більше уваги отримують ті, хто може сказати: "до речі, мій батько нещодавно подарував мені мережу бутиків". Визнання цінності технічних спеціалістів сприятиме усвідомленню важливості тих, хто їх готує, а не навпаки.
Одним із поширених підходів до "дешевого" вирішення освітніх проблем є створення ідеальних підручників та програм. У такій моделі достатньо одного некваліфікованого наглядача на 30 учнів, який зможе контролювати дисципліну в класі та слідкувати за виконанням завдань за цими чудовими матеріалами. Проте, я переконаний, що це не принесе успішних результатів. Досвід, який накопичується, передається від людини до людини, і саме так функціонує еволюція людського роду. Хоча підручник може бути корисним інструментом, він не зможе замінити досвід справжнього вчителя. Мауглі, навіть з безліччю методичних матеріалів, залишиться Мауглі, якщо не отримає належного наставництва. Необхідно мати вчителя, який володіє знаннями цивілізації, а не просто виконує роль наглядача. Однак знайти такого вчителя — це значні витрати, які у багато разів перевищують вартість друку підручників. Підготовка, мотивація до роботи в школі, створення умов для професійного зростання — все це потребує ресурсів. І щоб реалізувати такі зміни, потрібна політична воля та підтримка з боку держави.
Як навчити гарного фізика, в принципі відомо. Проблема -- зробити це якомога дешевше, а дешевше не робиться. Природниче мислення починається зі спостереження, з власного досвіду -- не з читання підручника та виконання завдань із нього. До речі, перевірити наявність практичного досвіду за допомогою таких поширених зараз тестів -- задача непідйомна. Її, наскільки мені відомо, ніхто й не ставив. Природниче мислення потребує початкових образів, які створюються із сигналів від органів чуття -- із сенсорного досвіду. Наші очі мають щось побачити, вуха -- почути, руки -- відчути на дотик, щоб у нашій голові виникло відображення реального світу й ми почали його вдосконалювати, шукати закономірності, виводити загальні принципи. На моє переконання, так працює будь-яке мислення, не тільки природниче. Отже, очевидна ідея -- забезпечити дітей, особливо молодшого та середнього шкільного віку, сенсорним досвідом -- різноманітними майструвалками, традиційними ремеслами, гуртками авіамоделювання тощо. Це потребує матеріальної бази, великої кількості кваліфікованих вчителів, і так, це дорого.
Ще одна очевидна пропозиція полягає в тому, що в шкільній програмі фізики повинно бути значне число годин, присвячених самостійній практичній діяльності учнів — на мою думку, від 20 до 40% загального часу. Варто зазначити, що ефективна практична робота передбачає наявність 12-16 учнів у групі; з більшою кількістю виникає безлад, страждає обладнання, а вчитель не встигає перетворити той безцінний досвід, який учні щойно здобули, на структуроване знання.
На жаль, сучасні тенденції, такі як дистанційне навчання, тестовий контроль і віртуальні лабораторії, рухаються в зовсім іншому напрямку і суперечать основним принципам, які я озвучив. Хоча ці методи роблять навчання більш економічним і, як кажуть нині, доступним, ефективні форми навчання поки що залишаються невідомими. Люди залишаються людьми, і для них важливі живі взаємодії та сенсорний досвід. Дитина з більшою радістю (і користю) залізе на дерево, ніж вивчить параграф з підручника.
Прийнявши означені три ідеї, побачимо шлях: забезпечити пошану в суспільстві та робочі місця; забезпечити кваліфікованих учителів, невеликі групи учнів; забезпечити учням набуття та впорядкування сенсорного досвіду -- і буде нам багато фізиків та інженерів, гарних і різних. Багато роботи? Так. Схоже, в нас немає вибору. Кому її робити, як не нам?
