Дві подруги з Сумщини: для того, щоб подолати горе, людині необхідна підтримка іншої людини - Vatican News
Світлана Духович - Ватикан
Юлія та Людмила походять із Сумської області, але їхній шлях привів нас до Риму. "Останні 25 років я, напевно, мешкаю в Києві", - ділиться Людмила. - "Зараз я приїхала до Риму з української столиці. Я є гештальт-терапевтом, працюю з дорослими та підлітками. Чому я в Римі? Я завітала до своєї давньої подруги Юлі. Ми родом з одного регіону, а наша дружба триває вже понад 25 років. Ще до початку війни я мала традицію щороку відвідувати Рим. Я справді закохана в цю країну. Мені здається, що українці мають багато спільного з італійцями: пристрасть до життя, гостинність, любов до смачної їжі, краси та родинних зв'язків, а також повагу до історії." "Я живу в Римі з 2004 року", - продовжує Юлія. - "Що змусило мене переїхати сюди? Спочатку я прагнула вивчити італійську мову, потім деякий час провела в Києві, де співпрацювала з італійськими партнерами. Та зрештою я вирішила повернутися до Риму, адже тут я знайшла своє місце, відчуваю себе вдома. Раніше я працювала в авіакомпанії, що спеціалізувалася на приватних рейсах, тому мала можливість спілкуватися з туристами з України. Нині я працюю в IT-компанії, де ми маємо платформу для реєстрації адвокатів та інших спеціалістів. Мене запросили до команди, коли знадобилися співробітники, які могли б координувати міжнародну діяльність та взаємодіяти з юридичними компаніями. На нашій платформі також зареєстровані українські юридичні фірми."
В час війни зустріти за кордоном своїх земляків - це нагода для того, щоб розділити ті самі почуття: майже постійне хвилювання і біль, які часто іноземцям важко зрозуміти. Наші співрозмовниці поділилися своїм досвідом того, як вони справляються зі стресом, пов'язаним з війною: Людмила в Києві, де часто лунають сирени протиповітряної допомоги, а Юля далеко від війни, але де іноді уява створює ще страшнішу від реальності картину того, що може відбутися з рідними в Україні.
Людмила, працюючи психотерапевтом, щодня стикається з болем і стражданнями інших людей. Чи не додає це їй ще більшого тягаря? "Хоч це може здаватися парадоксальним, – розповідає вона, – коли я після початку повномасштабного вторгнення знову відновила практику, хоча спочатку два місяці не могла працювати фізично, то мені стало легше. Людині потрібна підтримка іншої людини. Терапія, насамперед, є простим людським контактом: це зустріч двох людей в момент горя і страждання. Особливо важливо це, коли ми знаходимося в одному контексті з нашими клієнтами. На початку війни я не могла вести сесії, адже сиділа в підвалі з друзями в Києві, тоді як один із моїх клієнтів перебував в окупації і ховався в погребі. Ми просто обмінювалися повідомленнями. Це не було класичною психотерапією, адже етичний кодекс не передбачає таких обставин. Але в етичному кодексі не врахована війна. Терапія – це про людину. Я пам’ятаю, як ми сиділи в дитячому садочку, де було близько тридцяти дітей. Один з моїх клієнтів запропонував доставити їжу, і я спочатку задумалася: "Це ж мій клієнт, етика, етичний кодекс...". Але потім зрозуміла: "Можливо, нас завтра вже не буде". Те, що робить нас людьми, і те, заради чого існує терапія, – це емпатія, бажання бути поруч з іншою людиною. Тож, з одного боку, іноді важко витримати чужий біль, адже він може бути занадто великим, щоб його сприймати. Але я вважаю, що це допоможе нам не "заморожуватися", а почати переживати цей біль, не впадаючи в депресію чи не знеболюючись алкоголем чи іншими способами. І пережити цей біль можливо лише поруч з людиною".
Правдивість цього висновку підтверджує також досвід Юлі. Російське вторгнення в Україну спричинило в неї хвилювання і шок, попри те вона продовжувала ходити на роботу, але не могла ні з ким розділити свої емоції і почуття. "Ми багато допомагали, - розповідає вона. - Всі мої друзі італійці приїжджали, привозили медикаменти, тощо. Навіть в аптеці, де я постійно обслуговувалась, запитували, що можуть дати і куди передати. Але я повністю згідна з тим, що для того, щоб просто вижити, це треба прожити. Мені стало трохи легше, коли я почала виходити, почала розмовляти про це з людьми. Звичайно, мені було нелегко, бо, по-перше, всі люди ставили багато запитань, вони хотіли знати звідти інформацію, як там люди це переживають, що їм потрібно, як можна допомогти, чи можна комусь тут потрібна допомога".
Після певного часу, коли Юля активно займалася збором гуманітарної допомоги для України, вона усвідомила, що може бути більш корисною, використовуючи свої професійні навички та досвід у сфері перекладу. Вона вирішила написати до Ватиканської педіатричної лікарні "Bambino Gesù", пропонуючи свою підтримку. Цей медичний заклад є найбільшим дитячим медичним центром та дослідницькою установою в Європі, і постійно приймає безліч маленьких пацієнтів з різних куточків світу. Станом на лютий 2024 року більше 2500 дітей з України отримали лікування в цій лікарні з початку повномасштабної війни. Юля продовжує бути волонтером у відділенні швидкої допомоги цього медичного закладу, а на початку 2022 року, коли щодня прибували діти з України, її допомога, як і допомога інших волонтерів, була надзвичайно важливою. "Звісно, може здаватися, що моя участь незначна, - зізнається вона, - але коли українські матері чують рідну мову, це для них має велике значення. Навіть після кількох хвилин спілкування їх емоції змінюються".
Юля знову наголошує на важливості не уникати болю та не робити вигляд, що все гаразд. "Хоч це і надзвичайно складно, але потрібно пройти через це, пережити та обговорити", - підкреслює вона. Спілкуючись з багатьма українцями, які виїхали за кордон під час війни, вона відзначає ще одну важливу тенденцію: "Ті, хто змогли інтегруватися в нове суспільство, відчувають це зовсім інакше. А ось ті, хто застряг у думках про повернення, постійно чекають, і їм дуже важко, адже вони не можуть справжньо пережити те, що відбувається тут, а водночас живуть у стані невизначеності".
Коментуючи цей процес з точки зору психології, Людмила зазначає, що психіка має ресурс приблизно на півтора-два роки на адаптацію. Тобто мозок, нервова система може витримати цю постійну напругу, а вже після півтора року, треба робити якийсь вибір. Вона пояснює, що цей вибір не обов'язково робити назавжди. Можна вирішити прожити в цій країні певний період часу: рік, два тощо. "І психіка тоді вже працює зовсім на іншому рівні, - зазначає терапевт. - Тобто немає такого стресу й напруги. А якщо після півтора, максимум двох років, людина не робить цей вибір, то ця поведінка психіки закріплюється, і тоді людина перебуває в постійній адаптації, і вона вже навіть не бачить можливостей. Це формує не дуже здоровий вид поведінки: люди "застрягають" на жертовності. І не тому, що вони не хочуть працювати, а страждати, а тому що люди своєчасно не змогли зробити цей вибір".
Людмила зазначає, що основна проблема полягає в тому, що в даній ситуації немає "оптимального варіанту", і кожен вибір є важким: "залишитися в країні, яку ти не обирав, якою б вона не була привабливою, важко, а повернутися додому, де існує небезпека, тим більше якщо є діти, ще складніше. Однак з психологічної точки зору, ухилення від цього вибору, навіть якщо він невеликий і стосується лише півроку, може перетворитися на серйозну пастку, оскільки це може призвести до депресії".
Продовжуючи свою історію про надання підтримки родинам маленьких пацієнтів з України, Юля зізналася, що спочатку їй здавалося, ніби вона не витримає цього тягаря. "Як ви пам'ятаєте, ми безперервно, цілодобово, стежили за новинами з України в реальному часі, - ділиться вона. - Те, що я бачила, було надзвичайно важким для сприйняття: я переживала постійні емоційні кризи. Я думала, що в такому стані не зможу піти до людей, які пережили ці жахіття. Були випадки, коли наші знайомі просили зустріти людей в аеропорту та допомогти їм з пересадкою на інший рейс. І коли я спостерігала, як з літака виходять мами з дітьми, без жодних речей... це було просто жахливо. Я відчувала сором плакати перед ними, хоча це цілком природно. Але потім я усвідомила, що моя підтримка дійсно важлива. Я помітила, що навіть ті, хто спочатку активно допомагав, також не витримують цього тиску, і я теж вирішила діяти. У мене відбулася бесіда з координатором волонтерів у лікарні "Bambino Gesù", і я попередила її про свої переживання. Я сказала: "Якщо я не впораюся, я вам скажу". Вона відповіла: "Спробуй, і ти сама все зрозумієш". Це, можна сказати, стало для мене порятунком. Я була приємно здивована, бо це допомогло мені заспокоїтися і навіть підтримати моїх близьких, які вирішили залишитися на місці".
Вже від багатьох українців ми чули, наскільки допомога іншим допомогла самій людині справитися з хвилюванням, стресом, стражданням. Про користь альтруїзму говорять багато фахівців з різних сфер. Але як в кризовій ситуації знайти рівновагу між допомогою іншим і турботою про себе?
"Я почну зі свого власного досвіду", - зауважує Людмила. "Мені 44 роки, і я пережила дві революції: Помаранчеву в 2004 році та Революцію гідності у 2013. Я була активною учасницею обох подій. Під час Помаранчевої революції я вперше зрозуміла, що таке волонтерство, єдність, а також — вигорання. Коли ти настільки відданий ідеї порятунку — адже йшлося про фізичне виживання — що втрачаєш відчуття втоми та виснаження. А потім, під час Майдану, коли почалася Революція Гідності, а згодом і війна, я приєдналася до однієї з найпотужніших волонтерських організацій у Києві. Ми першими зустрічали людей з Донеччини та Луганщини: вони приїжджали прямо в тапках і халатах. І саме там я вперше відчула вигорання: живучи серед них, я зрозуміла, що сама мало їм допомагаю — це було видно навіть за відсутністю апетиту, коли порушуються основні фізіологічні потреби людини". Терапевтка пояснює, що допомагаючи іншим, особливо великій кількості людей, ми відчуваємо свою причетність до чогось важливого, великого, постійно перебуваючи "на адреналіні", і виникає відчуття, що "ти не встигаєш". "І це справді пастка", - зазначає вона. "Я спостерігала, як багато моїх колег вигорали, адже не дбали про себе. І це мій особистий досвід".
Як психотерапевт, Людмила радить спочатку подбати про себе, бо тільки тоді ми зможемо допомогти іншим. Бо, наприклад, навіть на курсах тактичної медичної допомоги, коли медик чи волонтер потрапляє в якийсь сектор, де він має надавати допомогу, він, насамперед, має перевірити свою безпеку. Бо коли його поранять, він ні себе не врятує, і не врятує постраждалого.
Експертка зазначає, що в українській культурі питання самопіклування часто недооцінюється і іноді навіть сприймається як щось ганебне. Це, ймовірно, пов'язано з історичними обставинами, адже народ довгий час був змушений боротися за своє виживання. "На мою думку, - додає вона, - лише протягом останніх десяти років ми почали поступово усвідомлювати важливість власного задоволення, дозволяючи собі більше емоційної автономії. Це свідчить про нашу спільну травму: невміння помічати свої потреби. Найпростіша порада - звертати увагу на свій апетит, фізичний стан, тривалість сну… Це може здатися банальним, але вода, сон і їжа - це три основні потреби, які необхідно задовольняти. Спілкування, прогулянки, фізична активність - ось чим я рекомендую займатися своїм клієнтам. Якщо є можливість, в Україні зараз існує безліч безкоштовних ресурсів для отримання психологічної підтримки як для дітей, так і для дорослих, тому не варто соромитися звертатися за допомогою. На щастя, культура психотерапії в Україні змінилася: це вже не про людей з психічними захворюваннями і не про каральну психіатрію, як це було в радянські часи. Це питання якості життя. І звертатися до фахівців стало простіше: всього за кілька хвилин у Google можна знайти безліч безкоштовних платформ".
Юля ділиться думкою зі своєю подругою, що турбота про власне благополуччя не є ознакою егоїзму. "Якщо ти відчуваєш себе виснаженим або переживаєш якісь труднощі, - зазначає вона, - краще відволіктися і, якщо це можливо, скористатися психологічною підтримкою. Це основна порада для волонтерів у будь-якій організації. В Італії існує безліч волонтерських груп, які беруть участь у міжнародних місіях. І перше, що вони підкреслюють: якщо у вас є проблеми вдома, в родині чи на роботі, вам не варто їхати в місію. Ви несете ці проблеми з собою, і це негативно вплине на вашу здатність допомагати іншим. А коли ви повернетеся, то зіткнетеся з ще більшими труднощами". Юля також зазначає, що багато волонтерських організацій мають фахівців, і є можливість поспілкуватися з психотерапевтом.
Цікаво, що в багатьох культурах існує стереотип, що люди, які займаються волонтерством, намагаються втекти від власних проблем. Як зазначає Юлія, часто, допомагаючи іншим, люди насправді прагнуть знайти порятунок для себе. "Це справді може бути так на початку," - пояснює вона. - "У моєму випадку, спочатку волонтерство стало для мене виходом, але згодом я переглянула свої погляди. Тепер я розумію, що якщо в мене стався важкий тиждень, я не йду займатися волонтерством, адже мені потрібно час, щоб повернутися до стану, коли я зможу дійсно допомогти, а не в такому емоційному стані, коли сама потребую підтримки."
На завершення нашої розмови ми звернулися до наших співрозмовниць з проханням поділитися своїми порадами стосовно обговорюваних тем. Юля, спираючись на свій досвід волонтерства, зазначила, що "іноді ми вважаємо, ніби у нас немає часу для цього, і що це надто складно". Вона додала: "Коли я почала займатися волонтерством, я зрозуміла, що в кожному, навіть найменшому містечку Італії, існує організація, яка потребує допомоги. Якщо є бажання, завжди можна знайти, чим допомогти. Навіть якщо у вас є лише кілька вільних годин на тиждень, цього достатньо, щоб зробити значущий внесок. Для вас це може здаватися незначним, але насправді це дуже важливо. Коли кожен з нас робить свій маленький внесок, ми спільно здатні досягти великого. Звісно, це не є способом втечі від власних проблем, але співпраця та спілкування з іншими волонтерами допомагають нам впоратися з деякими викликами, адже це підтримка, нові ідеї та можливість створити щось нове. Це стає зрозуміло, коли ти активно береш участь у цьому процесі".
За словами Юлі, існує стереотип, що волонтерством займаються люди, які не працюють, або пенсіонери, бо в них багато вільного часу. "А насправді, це люди, які працюють, у яких сім'ї, які мають маленьких дітей, вони повністю зайняті. Але вони завжди можуть знайти якусь вільну годину, щоб щось зробити, тобто і на якийсь час, бо це не назавжди. На той деякий час ви можете допомогти щось змінити".
"Хочу звернутися до всіх українців по всьому світу з закликом вивчати українську мову, не боятися, приймати ризики і, незважаючи на свої страхи, спілкуватися нею", - підкреслює Людмила, додаючи, що "мова є частиною нашої ідентичності і виступає певним кордоном".
Як психотерапевтка, вона звертається до українців з проханням дбати про своє благополуччя, адже "ми повинні вижити". "Ми часто виявляємо агресію один до одного, оскільки не витримуємо стресу," - зазначає вона. - "Тому я закликаю всіх дбати про себе і не боятися звертатися за допомогою до близьких: телефонуйте, спілкуйтеся, а також підтримуйте інших, якщо є така можливість, і не нехтуйте консультаціями фахівців".
