Чи доцільно залучати до служби молодь, яка тільки-но досягла 18 років? І які справжні чинники необхідні для здобуття перемоги?
Президент Зеленський повідомив, що Україна не має наміру знижувати мобілізаційний вік до 18 років, незважаючи на обговорення цього питання з міжнародними партнерами. Він також зазначив, що наразі не йдеться про загальну мобілізацію жінок.
У той час, як російські війська знову проявляють активність на всіх фронтах, заяви президента не приносять заспокоєння ані батькам, які бояться, що їхні 18-20-річні діти можуть бути відправлені на війну, ані тим, хто вважає ці висловлювання абсолютно невірними та популістськими, спрямованими на майбутнє виборче середовище.
Соціальні мережі знову наповнюються палкими та запеклими дискусіями між волонтерами, військовими та тими, хто підтримує їх з тилу.
"Протягом усіх епох та військових конфліктів молодь завжди демонструє вищу бойову ефективність, - стверджує Юрій Касьянов. - Армія, що складається з людей похилого віку та інвалідів, неминуче зазнає поразки перед силами молодих. Ця армія платить високу ціну за популістські принципи, такі як 'не чіпайте молодь!'. Один мільйон людей старшого віку можна прирівняти до лише пів мільйона молодих бійців."
Чому в Ізраїлі призову на військову службу підлягають усі чоловіки віком 18-29 років і всі незаміжні жінки 18-26 років? Тому що вони хочуть вижити. Й не хочуть, щоби знову повторився геноцид євреїв".
Марія Берлінська висловлює свою незгоду: "Я рішуче виступаю проти мобілізації 18-річних хлопців для участі у війні, адже вони ще надто молоді. Щодо жінок, якщо підійти до цього питання з розумом, то це може бути не примусова мобілізація, а ефективний процес набору".
У коментарях під постом -- жорстке розділення. Хтось підтримує думку про мобілізацію 18-20-річних, хтось категорично проти, вважаючи це знищенням нації. Бо, по-перше, цієї вікової категорії в країні, що стрімко старіє, і так замало; по-друге, це покоління значно інфантильніше й слабше фізично, ніж покоління 18-20-річних, яке масово воювало в Другу світову.
Демографи не поділяють цю точку зору, наголошуючи, що під час Другої світової війни та в інших конфліктах молодь віком 18-20 років завжди ставала першою жертвою. Ця група часто проявляє безтурботність і не усвідомлює цінності життя, а також має недостатній інстинкт самозбереження — більшість із них ще не встигли створити родину і не мають чого втрачати. Проте експерти з демографії не поспішать висловлюватися на цю тему публічно, посилаючись на відсутність конкретних статистичних даних, навіть приблизних, про те, скільки людей у цій віковій категорії насправді перебуває в Україні. Відправляти молодь на війну означає нехтувати думкою про майбутнє. Але якщо всі інші варіанти вичерпані і ці молоді люди вкрай потрібні на фронті, то яке це має значення? Адже перспективи можуть просто не існувати.
Та чи справді всі можливості вичерпані? І що насправді варто було б зробити перед тим, як використовувати ці останні козирі?
Попри весь романтичний флер на початку, насправді війна -- це просто брудна щоденна робота для тих, хто її веде. Тому будь-які пропозиції стосовно її ведення варто оцінювати не крізь призму хайпу чи емоцій (нехай і найщиріших), а крізь призму конкретної робочої мети й практичної застосовуваності пропонованих методів. Війна -- це щоденне вбивство людей без жодних моральних заборон. Так було і є для будь-якої армії світу, незалежно від того, чи наступає вона, чи обороняється, є несправедливою й агресивною чи якоюсь іншою. Тому, як на мене, дії як наші, так і нашого противника варто спробувати проаналізувати саме крізь цю оптику. Щоби в такому аналізі зрозуміти, які методи можемо використати ми чи вони для своєї перемоги й що саме ця можлива перемога і для нас, і для них могла б означати.
Для Росії перемога в цій війні означає набагато більше, ніж просто бажання захопити території Донбасу, Запоріжжя чи Херсона. Вони прагнуть змінити саму структуру світового порядку. Саме в цьому Путін бажає залишити свій слід в історії, і не зупиниться перед жодними засобами для досягнення своїх цілей. Щодо нашої позиції, то на даний момент ніхто не зміг чітко визначити та сформулювати критерії, за якими ми могли б вважати себе переможцями.
Повернення до кордонів 1991 року на фоні постійних ракетних атак з території Росії, на які наразі немає адекватної відповіді, викликає питання: чи можна це вважати перемогою? Ідеї про розпад Росії або про те, що її місце займе океан, я не підтримую. У другому випадку це більше відображає бажання взяти на себе роль Бога або хоча б Наполеона в певних умовах. Щодо першого варіанту, варто зазначити, що проти нього виступить принаймні половина світу, володіючи величезними людськими ресурсами, значним ВВП і політичним впливом. Протиставити цим силам нам, на жаль, немає чим. Наші "партнери" виглядають настільки суперечливими і непередбачуваними, що, можливо, навіть самі не можуть чітко визначити свої справжні можливості та наміри. Поки вони висловлюють занепокоєння та вводять численні обмеження на постачання озброєння, яке ми отримали, одночасно ведучи бізнес з нашими ворогами через різноманітні легальні та напівлегальні схеми, Північна Корея активно постачає Росії величезні обсяги боєприпасів та навіть своїх солдатів. Тож, говорячи про найближче майбутнє російської армії, можна стверджувати, що їй не бракуватиме ні озброєння, ні боєприпасів, ні людей, а також технічних та технологічних ресурсів.
Після важких поразок 2022 року російська армія пройшла суттєві зміни. Залишилася її історична зневага до людського життя, жорстокість як до власних, так і до чужих, а також використання солдат як бездушної маси для атак. Проте нині ці риси органічно вписуються в стратегію та логіку її військових дій, підпорядковуючись єдиній меті — виконанню бойових завдань для досягнення перемоги. У зоні бойових дій немає жодного солдата, який би не став свідком розстрілу товаришів. Тому відмови від виконання наказів трапляються лише у випадках абсолютно безнадійних місій, що обіцяють неминучу загибель. Командири, намагаючись підняти моральний дух, вводять особовий склад в оману — нові штурмові підрозділи відправляються на смерть, не знаючи про долю своїх попередників, але впевнені, що в разі невдачі їм без вагань вистрелять у спину або в лоба. Виконуючи накази, вони не рахують загиблих, а в першу чергу обирають тих, кого не шкода: в’язнів чи мобілізованих із депресивних регіонів, за якими, як правило, ніхто не оплакує, і які, можливо, отримають компенсацію за смерть від держави.
Водночас до професійної й навченої армії ставлення в росіян геть інше -- є ротації, на "м'ясні штурми" їх ніхто не посилає. Професійна армія намагається воювати вмінням, і часто в них це виходить. Свого часу мій батальйон був свідком, як, намагаючись пройти прострілюване нами поле, росіяни відразу рили рівчак і потім пересувалися цим "мініокопчиком". Як використовували швидкі квадроцикли і ще багато що. Фантазії й бажання застосовувати її на потреби війни їм точно не бракує. Не бракує й тих, хто цю війну бажає продовжувати.
На початку конфлікту ми мали вагому перевагу в використанні дронів та навичках їх ефективного застосування. Завдяки нестандартним маневрам, які ворог не міг передбачити, нам вдавалося виконувати безліч завдань. Це частково дозволило нам зменшити перевагу супротивника в чисельності особового складу та технічних ресурсах. Додатково, противник недооцінював наш потенціал. Поки російські війська намагалися подавити нас чисельністю та інтенсивністю обстрілів, ми знищували їхні колони техніки та солдатів, використовуючи легку авіацію та коригування вогню з повітря.
Що ж тепер?
Отже, широко обговорювана нестача особового складу дійсно є серйозною проблемою. Проте існують й інші, значно складніші питання, про які не так охоче говорять у суспільстві. Легше озвучити ідею тотальної мобілізації, включаючи молодь і жінок, ніж проаналізувати ситуацію об'єктивно. А реальні проблеми полягають у тому, що ми втратили нашу конкурентну перевагу:
Загалом замість нестандартних рішень 2022-го ми практично всюди прийняли нав'язаний противником стиль бойових дій із основними критеріями: не відступати за всяку ціну, а якщо відступ таки стався, якнайшвидше відновити втрачене. Зведене в абсолют, це переводить війну в просту битву людського й технічного ресурсів, у якій ми апріорі не зможемо перемогти, бо в противника цих ресурсів значно більше.
Всі ті, хто безпосередньо беруть участь у боях, здатні миттєво визначити, які позиції варто утримувати з усіх сил, а які є безглуздим витрачанням людських ресурсів. Чи дійсно має сенс безкінечно відправляти солдатів на позицію, що є всього лише ямою в землі посеред відкритого поля, де їх розстрілює артилерія та безпілотники ворога? Можливо, з тилу це виглядає героїчно. Проте на передовій це призводить до зниження бойового духу, втрати віри в адекватність командирів і поширення паніки. І хоча це прописано в військових статутах, не лише у нас, ворог також намагатиметься захопити цю позицію. Тож, можливо, під час їхніх спроб нам варто знищувати значно більші їхні сили, а не витрачати свої обмежені ресурси?
У третій рік війни, замість того щоб зміцнювати та активно підтримувати формування ефективних бойових бригад, ми спостерігаємо за розростанням "новачків", які не мають бойового досвіду. Це робиться виключно для того, щоб знайти місце для чергового полковника з його обслугою, адже в бойову бригаду його не візьмуть навіть на посаду лейтенанта...
Яким чином, враховуючи все сказане раніше, мобілізація жінок і дітей може змінити ситуацію? Чи можуть жінки зайняти тилові позиції й звільнити чоловіків для служби на передовій? Уявляю жінку, яка працює в автослужбі, наприклад, ремонтує "хаммер". Або ж після мобілізації стає фахівцем зі зброї в ремонтно-аварійних організаціях. Чи, можливо, її запросять на позицію кухаря? Наразі в бойових підрозділах ці функції виконують переважно ті хлопці, які мають обмежені можливості через травми або хвороби. Куди ж їх подіти? На адміністративні посади? Частково так, але вакансій для діловодів не так вже й багато, а ось як замінити секретаря? Ця військова спеціальність потребує глибоких знань. Призначення на посади виключно за статевою ознакою може суттєво ускладнити передачу чутливої інформації між штабами. А як щодо ролі фінансиста? Частково, але й тут необхідні спеціалізовані знання, які, як правило, відсутні у цивільних бухгалтерів. Строєва служба? Це також військові спеціальності, що вимагають знання безлічі наказів і налагоджених зв’язків у командуванні, яких немає у новобранців. Відсутність таких зв’язків призводить до проблем із поповненням, переведеннями та обліком особового складу, що має серйозні наслідки.
І чоловічий шовінізм, як хтось може дорікнути, тут ні до чого. Насамперед усюди потрібні не представники певної статі, а спеціалісти. На сьогодні вони, так склалося, -- переважно серед чоловіків, тому що саме вони свого часу набували різних військово-облікових спеціальностей. Тож мобілізація жінок як можливість вивільнити руки чоловіків із тилу є дуже переоціненою.
Щодо наповнення армії психологічно нестійкими дітьми, одразу після закінчення школи, -- розмова окрема. Враховуючи особливості теперішньої війни, я не можу зрозуміти, чому здатність швидше бігати, стрибати тощо апріорі вважається перевагою? Адже FPV швидше за найшвидшого 18-річного. Безперечно, ці здібності дуже потрібні в десантурі. Але не самі собою. А після серйозного навчання воїна-десантника.
В умовах окопної війни багато аспектів втрачають свою значимість. Проте є одне виключення. Постійний бойовий стрес і регулярні контузії швидко призводять до психологічної нестабільності у молоді, яка колись була звичайними дітьми. Це створює додаткове навантаження на психологів і психіатрів, які мусять допомагати цим людям справлятися з наслідками.
Тож, із мого погляду, перш ніж намагатися механічно наповнити армію абиким, треба виконати серйозну роботу над помилками й здійснити реорганізацію того, що зараз є, й тих, хто вже воює. А саме:
Якщо ми не можемо ефективно організувати військові сили та захист, то нехай молоде покоління живе в інших країнах, а не стає ще однією жертвою в лісі.
Щоби виграти чи принаймні розгромно не програти війну, треба:
На жаль, зараз усе відбувається зовсім інакше. Наш противник прекрасно усвідомлює, що ми, незалежно від обставин, не відступимо, і тому систематично атакує нашу оборону. Як тільки він виявляє вразливі ділянки, направляє туди всі свої сили. Коли йому вдається прорватися, ми в паніці намагаємося відновити свої позиції, кидаючи нових, часто неопятрених бійців без належної координації. У результаті, зазнаючи значних втрат, ми відступаємо на ті рубежі, де можемо хоч якось утриматися. А іноді навіть і не можемо, як це сталося на Авдіївському напрямку. У таких умовах, нав'язаних нам, ми не маємо жодної переваги або козиря, щоб зуміти протистояти.
У війні ж за нашими правилами, з періодичним переходом у наступ там, де в противника з різних причин немає оборони (Харків, Курськ...), рано чи пізно сточиться навіть ресурс Путіна. І з'явиться вікно можливостей для дипломатичного завершення війни на розумних і прийнятних умовах. Якими можуть бути ці умови, треба обговорювати. З огляду на реальні можливості країни зі значно меншим ресурсом, військово-технічним потенціалом та сумнівними й двоїстими партнерами, які дуже часто роблять далеко не те, що озвучують, і навпаки, це так чи так доведеться робити. Проте в історії достатньо прикладів частково програних війн, що не давало жодної користі умовному переможцеві. І навпаки -- піррових перемог, які призводили переможців до остаточного занепаду.
Результати цієї війни визначаються нашим виживанням, ставлячи під питання саме існування. Тому методи, які ми використовуємо, повинні бути не лише декларативними, а й адекватними реальним загрозам на всіх фронтах. Жертви, яких ми зазнаємо, повинні бути виправданими і доцільними, а не лише героїчними вчинками. Перемоги не повинні бути пірровими, і втрати, яких неможливо уникнути, повинні бути максимально обґрунтованими в контексті майбутнього. Лише з таким підходом ми зможемо досягти позитивного завершення цієї війни для себе.
