"Це був той час, коли ти остаточно змирився з усім, що може трапитися, навіть із загрозою загибелі": Тетяна Цимбал ділиться своїм досвідом про війну, евакуацію до Канади та повернення на батьківщину.

Вечір 23 лютого 2024 року навіки залишиться в моїй пам'яті, -- ділиться спогадами Тетяна Цимбал. -- Я була зайнята записом ток-шоу на телеканалі "Інтер". Серед запрошених гостей була моя давня знайома Дар'я Касьянова, програмна директорка організації "СОС Дитячі містечка Україна". Я помітила, що Дар'я виглядала тривожно: вона постійно телефонувала і відповідала на дзвінки сама. Зрештою, не стримавшись, я запитала її: "Дашо, що сталося?" Вона коротко відповіла: "Ми вивозимо дітей з Маріуполя". Тоді я не усвідомлювала серйозності її слів і не надала цьому значення. Лише згодом, коли почалася війна, я зрозуміла, про що йшлося.

Наступного ранку, ще до того, як з’явилися перші промені світла, мене розбудив дзвінок телефону. Я була сильною втомленою і не могла відразу прокинутися. Коли підняла трубку, виявила, що це зять із Канади. Перші його слова були: "Тетяно Василівно, війна." Я миттєво заперечила: "Андрію, не жартуй, у нас спокійно, а я дуже хочу спати." І раптом... пролунав вибух. Спочатку я не могла зрозуміти, що відбувається, навіть подумала, що це мені тільки здалося... На жаль, це не було ілюзією. Після першого вибуху почувся другий. За ним послідував третій... Ці звуки вибухів назавжди залишилися в моїй пам’яті.

Перші дні війни в столиці справді вразили всіх, -- ділиться своїми думками Тетяна Василівна. -- Однак найбільше вразила мене не сама війна, а люди, їхня незламність, готовність допомагати один одному та підтримувати. Київ перетворився на єдиний організм, де кожен старався підтримати ближнього. Мости були заблоковані, громадський транспорт зупинився, а магазини залишилися порожніми. Продуктів не вистачало, і навіть знайти хліб було справжнім випробуванням. Щодо бензину, то його наявність була взагалі під великим питанням.

Я мешкаю в самому серці Києва, але навіть там було порожньо. Пам'ятаю, одного разу йшла абсолютно безлюдною вулицею, коли з маленького магазину вибіг хлопець з лавашем у руках і сказав мені: "Візьміть, ми щойно спекли, він ще гарячий!". Навіть наші місцеві бездомні підказували, де можна знайти їжу для тварин. Це було неймовірне відчуття єднання, справжній сюрреалізм у звичному житті, але для нас це було цілком реальним.

Київ у перші тижні війни виглядав жахливо порожнім, — згадує моя співрозмовниця. — Лише тиша, перервана вибухами. Пам’ятаю, коли у мене закінчився хліб, ми вирішили зустрітися з моїм давнім другом Борисом Куріциним, завлітом Театру імені Лесі Українки. Борис обіцяв поділитися своїми запасами. Тоді зв'язок був вкрай ненадійним, тож ми вирішили просто вийти назустріч один одному — в пустому місті це було досить просто. Коли я вийшла з дому, лютневе повітря різко вдарило в обличчя. Я стояла на площі Богдана Хмельницького, і переді мною розкинувся оголений Київ, як на долоні. Чорні гілки дерев піднімалися до неба, пам'ятник Хмельницькому стояв у тиші, а золоті куполи Софії Київської блищали на холодному сонці. Ця тиша не була простою; це було відчуття тривожного затишшя перед невідомістю. Я подумала, що Богдан Хмельницький, наче, заховав нас від цієї біди. Це був момент, схожий на переддень великого бою, коли ти вже прийняв усі можливі наслідки, навіть смерть.

— Ще один епізод глибоко закарбувався у моїй пам'яті, — ділиться Тетяна Цимбал. — В центрі Києва, на Майдані Незалежності, є аптека, де працювала жінка з анексованого Севастополя. Після того, як Крим потрапив під контроль Росії, вона переїхала до Гостомеля. Однак, з початком бойових дій повернутися додому стало неможливо. Тож вона, разом із донькою та котом на ім'я Вельвет, оселилася прямо в приміщенні аптеки. Одного разу ми почали розмову, і я вирішила запитати, чи потребують вони якоїсь допомоги.

Жінка зізналася, що разом із донькою шукають місце, де можна помити голову. Я запросила їх до свого дому. Спершу вони були обережними і попросили лише скористатися душем, але згодом вирішили залишитися на деякий час. І ці, на перший погляд, незнайомі люди швидко стали мені близькими. Ми спільно готували їжу для хлопців на блокпосту, підтримували волонтерів та допомагали один одному, як могли.

Одного разу, пригадую, коли я поверталася додому, я вийшла з тролейбуса, і за мною йшла невідома жінка. Вона наблизилася і тихо промовила: "Вибачте, але я хотіла б вам сказати, що ми вас не забули". Ці слова торкнулися моєї душі, і я відчула, як сльози підступили до очей. Тоді я зрозуміла, що на мить стала для неї тим тонким зв'язком, який поєднує безтурботне минуле з теперішнім, яке сповнене тривог і невизначеності щодо завтрашнього дня.

Моя дочка Ольга, що проживає в Канаді, постійно дзвонила мені, переживаючи за мою безпеку. Вона наполягала, щоб я під час повітряних тривог завжди йшла до метро. Одного разу я вирішила скористатися її порадою, але, потрапивши в переповнене метро, зрозуміла, що це не найкраще місце для мене. Тому я повернулася додому та розповіла Олі, що мій будинок, з його понад столітньою історією, має міцні товсті стіни. Крім того, він знаходиться в так званому "святому трикутнику" Києва, оточений трьома архангелами: на Майдані, у Софійській брамі та біля Михайлівського собору. Таким чином, я заспокоїла і себе, і її.

-- Я не хотіла залишати Київ, -- зізнається Тетяна Василівна. -- Незважаючи на небезпеку, у своїй квартирі я відчувала себе абсолютно спокійно. Але діти наполягали, і мій зять Андрій прилетів з Канади за мною і за деякими іншими родичами. Виїжджали важко. Так, у Вінниці ми не встигли дістатися до готелю до початку комендантської години. І тоді зовсім незнайомий чоловік запросив нас переночувати у себе. Він приготував картоплю -- найсмачнішу, яку я коли-небудь куштувала, -- а також запросив сусідів. Ми всі сиділи за столом, спілкувалися, і складалося враження, що знаємо одне одного вже багато років. Наступною зупинкою був Івано-Франківськ. Місто було переповнене, біженці зі всієї країни шукали притулку. Нам пощастило -- директор драматичного театру дозволив переночувати в гримерці та ще й нагодував нас.

У Канаді я не могла просто сидіти склавши руки. Моя подруга керувала волонтерським фондом, і я допомагала їй усіма можливими способами. Ми збирали гуманітарну допомогу, організовували благодійні заходи для підтримки України. Це давало відчуття причетності, хоча б на відстані. Коли Національний університет біоресурсів і природокористування відновив роботу, я повернулася до викладання та проводила онлайн-лекції з журналістики. Починати доводилося о третій ранку через різницю в часі, але це було справжнім щастям -- знову відчувати себе потрібною і мати змогу працювати. Мої студенти підключалися звідусіль: хтось з окупованих територій, хтось із-за кордону. Пам'ятаю, одного разу студент так тихо відповідав, що я взагалі його не чула. Я попросила говорити голосніше, а він сказав: "У мене зараз друга година ночі, всі сплять". Обличчя студентів передавали втому й біль, вони рідко усміхалися, були пригнічені. Але ми разом знаходили сили рухатися вперед, підтримували одне одного.

-- У Торонто в оточенні своїх рідних та нових знайомих я була огорнута любов'ю та турботою, -- згадує співрозмовниця. -- Але з кожним наступним днем все гостріше відчувала, що маю повернутися до Києва. Бо саме там моя душа, моє серце, моє коріння. І я повернулася. Намагаюся бути корисною вдома. Що ж до моїх рідних, то донька, зять і онуки як допомагали з перших днів війни Україні, так і продовжують це робити. І я пишаюся за це ними.

У Канаді Тетяна Василівна Цимбал має близьких людей – доньку Ольгу, зятя Андрія Лізогубенка та трьох онуків: Микиту, Дмитра та Машу. Вони вже більше двадцяти років живуть в цій країні. Дмитро одружений, його дружина звуть Олександрою. Після початку війни їхня родина активно зайнялася підтримкою України, розгорнувши значну діяльність, враховуючи свої можливості. Ольга, за фахом психолог, також досягла успіхів у тенісі, потрапивши до збірної своєї вікової категорії. Андрій працює в IT-індустрії, спеціалізуючись на розробці програмного забезпечення.

— Ми розпочали нашу підтримку ЗСУ фактично з перших днів конфлікту, — розповідає Ольга. — Спочатку ми надсилали теплі речі. Командир бригади, яку ми підтримували, надіслав нам список найнеобхідніших предметів. І цей список виявився досить об'ємним. Ми доставляли до бригади берці, термобілизну, біноклі. Купували все це, упаковували в коробки, і з часом наша квартира перетворилася на своєрідний склад. Потім Андрій відвозив ці пакунки до служби доставки, яка, дізнавшись про адресата, запропонувала нам знижки. Згодом до нашої ініціативи приєдналися друзі та знайомі. Все це ми робили власними силами та за власний кошт, без стороннього фінансування. Але ми робили це щиро, від щирого серця, адже знали, кому надаємо допомогу...

-- Згодом спектр наших донатів розширився й на один із підрозділів тероборони, -- додає Андрій. -- Наближалося літо, й запити стосувалися переважно літнього одягу. Ми відправляли навіть спідню білизну, оскільки на фронті не було можливості прати речі, а потреби були величезні. Літнє взуття замінило зимові берці. У вересні ми зосередилися на підтримці військових на Харківському напрямку, яким були потрібні набори першої допомоги та комплекти для переливання крові.

У січні 2023 року ми надсилали ліхтарі та буржуйки до Бахмута і Краматорська. Після підриву Каховської ГЕС російськими терористами, ми забезпечували медикаментами постраждалих, а також підтримували притулки для тварин, куди були евакуйовані тварини з зон, що зазнали руйнації в Херсонській області.

Ми усвідомлювали глибину трагедії, яка охопила як всю Україну, так і кожного окремого українця. Тому не могли залишитися байдужими. Згадую одну історію з Херсонщини: літній чоловік втратив усю свою родину і, перебуваючи в безвихідній ситуації, намагався вчинити самогубство. Але одна з його сусідок привела до нього безпритульних тварин, які потребували піклування. Це дало йому нові сили та повернуло до життя. Ми також намагалися їм допомогти.

На жаль, поштовий сервіс незабаром скасував раніше оголошені знижки на пересилку донатів в Україну. В результаті, вартість доставки стала вищою, ніж вартість самих відправлень. Тому подружжя вирішило просто перераховувати гроші своїм друзям у Київ, вважаючи, що ті краще знатимуть, що і для якого військового підрозділу потрібно придбати в першу чергу.

Одного разу ми отримали запрошення підтримати фінансово ініціативу, спрямовану на допомогу людям з порушеннями зору, які постраждали внаслідок війни, у тому числі й цивільним особам. Проєкту не вистачало коштів для реалізації, тому ми вирішили приєднатися і переказали необхідну суму. Наш син Микита також активно долучився до цієї справи — він безкоштовно проводив онлайн-уроки англійської мови для дітей-переселенців, — ділиться Ольга.

Читайте також: "Батьки втратили все й змушені були тікати в невідомість": зірка "Козаків" та "Батя" Олександр Мельник про життя під час великої війни

Родина також активно долучалася до благодійних концертів та заходів на підтримку України.

-- В один момент я зрозумів, що підтримка українців з боку канадців, та й інших країн, почала зменшуватися, і що необхідно знову привернути увагу до війни в Україні, -- згадує Андрій. -- У цей час було дуже своєчасно організувати глобальну акцію, серію мітингів та концертів, щоб відновити інтерес міжнародної спільноти. Ми були в США, де до акції долучилося понад 50 міст, і ці заходи дали позитивний результат -- ситуація почала змінюватися.

Ольга повідомила, що вони припинили спілкування з прихильниками "руZького міра", що проживають у Канаді. Однак ті, хто залишився поряд, серед яких є багато людей різних національностей, підтримують Україну всіма можливими способами.

Одна з наших знайомих розповіла, що її знайомий з Молдови вирушив до Польщі, і українці переконали його взяти з собою бронежилети загальною вагою — уявіть лише — 360 кг! Це був стандартний тариф на перевезення багажу, але йому вдалося без жодних труднощів провезти всі ці речі, — згадує Ольга.

Коли біженці почали прибувати до Канади, родина активно допомагала з розміщенням. Деякі люди жили у них по кілька місяців.

Також чимало знайомих Ольги та Андрія, як і вони самі, долучилися до широкомасштабної кампанії проти показу документальної стрічки "Росіяни на війні" ('Russians at War'), що була створена російською пропагандисткою Анастасією Трофімовою, яка є представницею кремлівського телеканалу Russia Today. Протестні акції та петиції вимагали заборонити цей фільм. Незважаючи на те, що стрічка була представлена на Венеційському кінофестивалі, завдяки активним протестам її показ у Торонто все ж було обмежено. Після першого сеансу фільм був виключений з програми.

-- Ми допомагаємо і будемо допомагати й надалі, але завжди відчуваємо, що цього недостатньо, що треба робити ще більше, -- каже Ольга. -- Україна в наших серцях, це наша рідна земля, і ми віримо -- перемога обов'язково настане.

Раніше відомий телеведучий, блогер та волонтер з позивним "Голландець" Денис Христов розповів про евакуацію з прифронтових територій.

Також читайте: "Російські війська зупинилися всього за 4 кілометри від нашого дому": основна художниця Національної опери ділиться переживаннями про страхи під час великої війни.